Павел Коробчук - Кайфологія

іноді краще не пам’ятати а дозволити іншим згадувати
іноді краще не пульсувати а поділитися ударами
іноді краще не ковтати а залишити трохи на денці
йдучи швидкісною трасою з пляшкою пива у відсутній руці
з відсутнім на піжамі орденом першого ступеня «За відсутність»

автомобілі шумлять як густий-густий ліс

осінь вертається на круги.
вечір приречено дивиться в нас.
смерть це коли незворушно-тугий
вересень в ній і у неї ж анфас.

ми прокидаємось там де ніхто
не припиняв розгалуження снів.
тобто життя це гнучкий автохтон
в кожній дрібниці, які б не рясні.

простір спілкується через стіну
з нами. його ми читаємо з губ.
я у тобі втихомирю війну
ти робокопа в мені приголуб.

ми вже там де ми є.

наше просвітлення можливе лише під ренгеном.
нас не кінчає інтелектуальний петинг будь-якої тяжкості –
(нашим лобам притаманна легка зерегованість),
адже наші предки давали всім, кому не ліньки,
особливо історикам давали зрозуміти,
що усе колись – мене, усе колись – нас:

усі нічні клуби з підвищеним кислотно-людським балансом,
усі ферми, де насправді існують відра, надої, любов.
(причому надої помирають останніми. щоразу)
усі епідемії, що зачаїлися в мені,
усі невикористані збочення, як несплачені податки,
юзерпики в паспорті і під черепом –

усе колись – мене, усе колись – нас,
бо, доки ти мислиш, доки ти мусиш, доки ти – мюслі,
то, як казав один відомий картезіанець –

ти або коґіто ерґо смумсмумрик,
або кобіта ерґо суп.

ми в міру смішні, в міру сльозоточиві
серед сайтів з подіями, коли відімкнуть інтернет,
ніби голову на подушці зі снами, що оточили.
ти із ними, який би не був мізантроп, інтроверт,

як годинник, заводиш розмови, і тікає стрілка
і до ранку говориш про переміни – зі снами,
що, мовляв, вони завше – етап стабільності, ніби ікла
вовка, який шукає насичення баранами,

але не тільки наповненість шлунку вимірює спокій –
можлива близькість мисливців, зими, – тобто зовнішній чинник,
себто речі невидимі іноді діють як електричні потоки –
сидиш із двома електродами й трусишся, навіть якщо розряд не виник.

два електроди як дві нескінченності часові –
пульсують в тобі біля нічного вогнища, біля сосни.
всі речі, з якими ти спочиваєш, – давно відомі сові.
відпусти минуле й майбутнє, тобто засни.

дощі і дерева ось хто шаманить
під’їзд обростає нічними колами
далекий тролейбус погас як вугілля
із мене ростуть будяки і пір’їни

ніхто височіє над праведним тім’ям
і пальцем як смутком окреслює тіло
я тріскаю але в надії зліпитись
з під’їзду видніється вихід в піддашшя

квартири собою людей вколисали
наосліп вмикаючи сни і каньойони
в мені навпаки розхиталися ваги
у ліфті катається юний архангел

я б краще закінчився як динозаври
мені б докурити цю вічну цигарку
якби ті дерева могли говорити
на їхньому місці я би мовчав

на когось можна покластися. на когось можна покласти –
думає студентка за тиждень до одруження, коли
заходить в тюрму і поправляє, ніби зачіску, настрій,
тримаючи біля серця нареченому рецидивісту банку олив.

у виділеній їм камері вони в ліжку ніжаться грубувато,
він їй дає казені гроші на обручки і сукню весільну.
вона знає, що його підставили – він не міг нікого вбивати.
є люди шумні і слабкі, а є мовчазні, але сильні.

дехто вважає, що любов існує, якщо через неї болить,
тільки тоді дехто почуває себе її повноцінним учасником.
насправді ж, кохання нічим не обмежене, крім конкретної голови.
студентка ліризує коханого вбивцю цитатами з класиків.

вона завжди знала собі ціну – любов коштує більше людини,
навіть якщо цю любов ти приховуєш від мами.
і коли вона розписується за ґратами – звужуються судини,
ніби не знають, куди подітися, як щурі з потопаючими кораблями.

вона запам’ятовує кожен день їхнього медового місяця.
він намагається забути, що сидіти залишається п’ять років.
кожен знаходиться в своєму часі, кожен до нього тиснеться,
кожен планує майбутнє залежно від власних пороків.