Павел Коробчук - Кайфологія

коли я працював у одному з ресторанів швидкого харчування,
доліковував туберкульоз, ночував у репетиційному гаражі,
збивав до крові туалетні бачки, читав молитви у ванні,
аскав бабло на Андріївському, носив у шкарпетках ножі,

зустрічався з готками, говорив про відданість і пістолети,
на піддашшях гуртожитків ловив птахів і давав їм імена,
постійно у темряві плутаючи свій і їхні літаючі силуети,
життя починалось безмежним і загадковим, як морська мілина.

життя продовжувалося брудним і холодним, коли з бодуна вранці
я виламував двері туалету в поїзді, кидався з Ратуші пляшками,
влаштовував травесті-шоу, бив на фестивалі мужика у вишиванці,
кохався в озері з наркоманкою, кидав одяг з балкона разом з вішаками,

тижнями не вилазив з комп’ютерної гри, ламав руки за фінішем стометрівки,
з голодухи збирав абрикоси на Трухановому, рятуючи сина нації,
двадцять одну добу ночував у різних ліжках, закінчивши ліжком клініки,
від розбитого кохання різав шкіряні перепонки між пальцями.

зі зміною голосу змінюється і значення слів, і самі слова,
тому все частіше ми мовчимо, уникаючи непорозумінь,
і мовчимо, зазвичай, про результат, до якого веде цей час, що сплива –
кайф не солодший, ніж біль після прожитих завдяки ньому прозрінь.

остання репліка запам’ятовується, тому життя треба закінчувати достойно,
навіть якщо усі ці події розстрілювали тебе, як мішень перехресну.
сенс тривання і полягає в історіях, в тому числі – у перерахованих щойно,
тож, не виведи нас із подій, але визволи нас від сенсу.

якби мені вміти носити обличчя
а то прислухаюсь як дихають інші
і сльози кусають як змії гримучі
і кондори ніби кордони над тілом

якби мені вміти носити події
бо вчасність і влучність – гладенькі дельфіни
і витерти з компасів приступи астми
чи епілепсії сходинки нижче

якби мені кліпати віями тиші
триматись з тобою пліч-о-пліч смерть-о-смерть
зізнавшись під дзеркалом як під присягою
кохав би тебе за слину і за відчай

їй не обов’язково було працювати у сексі по телефону,
щоб зрозуміти, наскільки ця робота потребує психологічного таланту –
напруга дзвінків спалює серце, як під плафоном
електрична напруга спалює розпечену лампу.

як наважитися після цього бруду на нормальні стосунки?
тіло пересихає з рівня ріки до рівня струмка,
коли, засльозена і нічна, кладе на дзеркало руки,
бо безсила розбити дзеркало кожна рука.

вона розуміє, що, наприклад, робота у морзі – ще не причина
сприймати живих людей, як ходячі трупи,
але, як дивитися в очі знайомим мужчинам
після нічної зміни завчених стогонів й збудливих тропів?

вміння емоційно відсторонитись дозволяє легше виконувати функції.
у мистецтві, як і в сексі по телефону, це відрізняє професіонала
від аматора, але як на роботі стриматись, якщо у трубці
вона впізнає голос рідного брата, який вимагає аналу?

вона подумала, чому її не може розбити дзеркало?
сиділа мовчки і трубка спускалася тілом.
розпечене серце під стемнілим плафоном плакало.
на вулиці сутеніло.