Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

За тими «де» і «коли» неминуче йде «як»: в який спосіб прибрати до рук «ту, що вподобав, а це — стрижень повчання мого» (І, 266). Тут і трапляється нагода пильніше придивитися до людської вдачі, а це особливо захоплює нашого автора. З легкістю, мовби жартома, поет знімає маску з обличчя людини, щоб угледіти, що стоїть за тією щоденною «грою». І ось — найсуттєвіший висновок: можна повірити у найнеймовірніше, тільки не в те, що жінка гордуватиме ласкою. Хоч би якою стійкою видавалася (тобто грала роль стійкої), — «„так“ тобі каже в душі» (І, 274). А якщо так — залишається оволодіти мистецтвом, що забезпечить успіх. Далі — легко, мов із рукава, співець любощів сипле правилами гри; за кожним із них — тонке знання передусім жіночої (згадаймо «Героїди») душі. Часом ті правила здаються доволі жорстокими, навіть цинічними:

Але за тим цинізмом — жарт: на війні, мовляв, — як на війні. До того ж діють тверді правила порядності: не обмовляти, не похвалятися перемогою (II, 628; 640), не переступати межі, за якою, ми вже згадували, — грубість:

Дуже важливо, повчає поет, дивитися в самісінький корінь речей: з виду — наче насильство, насправді ж — миле дівчатам. Отож не зробити наступного, що за поцілунком, кроку, — то ніякий не сором: «сором — глупóта твоя» (І, 672). Але це — вже наприкінці того довгого, проте захопливого шляху, що закінчується довгожданим «так». Це — вже за дверима спальні: «Музо, не входьмо туди…» (II, 704); на самих утіхах — «мовчанки печать» (II, 640). Там, за дверима спальні, вже не буває ні перемоги, ні поразки (що ж то за перемога над тією, яка хоче бути переможеною?); є, власне, гра без грубості і насильства — любощі ніжні (пригадаймо «Любощі», І, 5): «Інше — знатиме всяк… Спітнілі, поснули ми побіч…» І навіть тоді, коли поет зі своєю Музою таки зазирнуть у спальню, даючи інтимніші поради (II, 719), то навіть тут, хоч дивуймось, хоч ні, — переважає цнота. Можливо, тому, що так часто поет наголошує на обопільній насолоді, на повній гармонії, без розрахунку чи корисливості. Найменше відхилення — вже поза Овідієвими любощами:

Стисло кажучи, за гарними словами — гарний світ. А «любощі», як і «радощі», — гарні слова.

Зі словом «гарний», що передбачає і зовнішню, і внутрішню красу, ми підійшли до настанов, що в третій книзі «Мистецтва»; вони адресовані протилежному — жіночому «табору»: «Зброю жіноцтву подай!» — з’явившись уві сні, звеліла Овідієві Венера. «Зброя» була б нерівноцінною, якби Овідій не повторив тієї ж настанови, яку давав чоловікам: «Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір» (II, 144). Прекрасна, що й казати, порада — для всіх віків, для всіх народів! Та про серйозне Овідій, звісно, говорить жартома: всі ті вміння (співати, танцювати, грати, декламувати тощо), все, що облагороджує душу, є важливою підмогою у «грі» — звабленні чи затриманні при собі коханки чи коханця. Але за жартом таки переконлива порада:

Як тут іще раз не згадати адресаток Горацієвих од — Лідій, Тіндарід, Лалаг, Левконой, що навіть семантикою та мелодикою своїх імен (скажімо, Левконоя — світлий розум ) переносять нас у витончений світ еллінської культури?.. Овідій торкався тих самих струн, але їхній стрій неповторний особливо тонким дотепом, особливо грайливим і ніжним чуттям. Біда лишень, що не до жартів і дотепів, не до грайливості було на той час «першому серед громадян» — Августові.

Та хоч яка грайлива Овідієва любовна поезія, знайдемо й тут чимало проникливих сентенцій, що засвідчують ґрунтовну, передусім, риторичну освіту поета, глибоке знання літературної традиції, зокрема, елліністичної епіграми й комедії III ст. до н. е., його гострий, допитливий розум. Скажімо, щодо ваги поезії, мистецтва загалом у «шліфуванні» й пом’якшенні первісно жорстких, чи й жорстоких, звичаїв («М.», І, 12; III, 540, 545), щодо війни й миру: «Лагідність — риса людей, гнів — дикуна, звірини» («М.», III, 502). Коли мова про обличчя, то доречно згадати про особливе зацікавлення поета психологією. Не раз оцінимо його вміння вловити у виразі обличчя глибинні порухи душі, його спостереження, що стосуються й акторської гри (коханець — актор): «Вираз обличчя й слова мусять у парі іти» («М.», II, 312), подивуємось із ним, наскільки по-різному кожна людина реагує на ту саму небезпеку: «Так і сабінянок тих нажахали добичники дикі: / Щойно рум’яні були — лиця їм вибілив страх. / Хоч і на всіх він один — неоднаково кожна боїться…» («М.», І, 119–121). Подекуди афористично звучать цілі пасажі, скажімо, про гармонію тіла й душі: «Хочеш любов зберегти й не втратити любки своєї — / Хисту додай до краси: тіло ж — ніщо без ума. / Врода — минуще добро: з перебігом літ убуває, / Мить промайнула, а в ній — частка й твоєї краси» («М.», II, 111–114). Чи про той-таки перебіг часу: «Збігла хвиля — і вже, пливкої, не повернути, / Збігла година — і вже, бистрій, нема вороття. / Часу, гляди, не марнуй: час прудкою збігає стопою, / Завтрашнє — все ж не таке, як учорашнє, добро» («М.», III, 63–66). Втім, читач сам зауважить ті карбовані латиною, мовби курсивом виписані, сентенції. Звернемо увагу хіба ще на одну думку, таки напрямець адресовану нашому часові — багатій на винаходи, але враженій такими болячками і такій вразливій , дарма що технічно оснащеній, добі: «Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила: / Надто вигадлива ти — тільки ж на шкоду собі!» («Л.», III, 8, 45–46).