Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Спека була. Серединну вже день завершив годину.
Геть розморило й мене — я на постелі приліг.
Крізь половинку віконниці, що притулялась нещільно,
Світло цідилось лишень, мов у гайку між гіллям.
Сутінь такою бува, як її ще підсвічує сонце,
Й досвіток, що на межі: вже він не ніч, ще не день.
Світло неясне таке, напівтінь, соромливим на руку:
Милого захистку тут цнота шукає тремка.
Бачу, Корінна ввійшла… Розпущена туніка вільно,
[10] Вільно й волосся витке наче спливало з рамен.
Так-от у спальний покій, було, входила Семіраміда {16} 16 11. Семіраміда — ассирійська цариця; їй приписували заснування Вавилона. ,
Так — і Лаїда {17} 17 12. Лаїда — знаменита грецька гетера VII ст. до н. е., яку часто згадували античні поети, зокрема, автори епіграм. , що в ній стільки кохалось мужів.
Туніку з неї я зняв, хоч, прозора, й не заважала, —
Все ж, аби зняти її, трохи таки поборовсь,
Трохи, бо в тій боротьбі лиш я жадав перемоги,
Хто на поразку пристав — легко долати таких.
От і постала вона, вже оголена, переді мною —
Мов бездоганна різьба — жодної вади ніде.
Бачив усе я, торкавсь усього — і плечі, й рамена,
[20] Й перса пружні, що, здалось, так і тяглись до долонь.
Як же полого од них, високих, живіт округлявся!
Як понад стегна гладкі плавно підносився стан!
Та хіба все опишу?.. А все було захвату гідне!
От я її й пригорнув, голу, до тіла свого.
Інше — знатиме всяк… Спітнілі, поснули ми побіч.
Тільки б частіше мене полудень тішив такий!

Стороже, що до дверей ланцюгом ганебно прип’ятий!
Засув відсунь, одхили двері ті кляті, прошу —
Це ж бо дрібниця така — лишень одхили, а я нишком,
Лиш одхили їх, кажу, — якось проскочу бочком.
Гарно до того довга любов мене достосувала:
Звівся на скіпочку я — вже не людина, а тінь.
Як обійти охорону тихцем — любов напоумить
І на безпечні стежки стопи скерує мої.
Ночі, було, я лякавсь: безтілесні снували примари,
[10] Хто в темноту ступав крок — мав за сміливця його.
Та засміявсь Купідон, а з ним — його матінка ніжна:
«Буде, — додав жартома, — й з тебе сміливець такий!»
Тут мене й стріла любов — не боюсь ані тіней крилатих,
Ні навперейми вночі хижо простягнених рук.
Страх мій — це ти! Лиш тобі догоджаю, стороже-лежню:
Щоб спопелити мене — блискавка в тебе в руках.
Глянь, а щоб глянути міг, відсунь же засув той клятий:
Бач, уже мокрий поріг — так я наплакався тут!
Не пам’ятаєш, як, голий, чекаючи різки, тремтів ти, —
[20] Я ж твою паню просив, щоб не карала тебе.
Так-ото сплачують борг?.. Така-то за послугу вдячність?
На щиросердне добро не відгукнутись добром?
Не залишайсь у боргу! А вдячному — й дяка жадана;
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
Засув одсунь!.. Той ланцюг з себе скинути я тобі зичу,
Й щоб не як раб увесь час воду невольничу пив.
Ти ж, до прохань глухий, ти сам, як той засув, — з заліза!..
Двері німують важкі, мовби їх зціпив мороз.
Брами, засуви ті — рятунок містам, що в облозі,
[30] А коли мир довкруги, хто тобі збройно грозить?
Як би ти ворога стрів, коли так зустрічаєш коханця?..
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
Не з вояками сюди, не оружно стою на порозі —
Сам я, а втім, і не сам: гнівний Амур при мені.
Й навіть коли б я хотів, мені його вже не позбутись, —
Легше б із тілом своїм я розпрощатися міг.
Отже, зі мною Амур, зі мною віночок, що з вогких
Кучерів зсунувсь, а ще — лагідний Вакх у душі.
Хто ж би то зброї тієї лякавсь, не йшов їй назустріч?
[40] Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
Мов і не чуєш… Чи сон (сконав би ти в ньому!) розносить,
Слух оминаючи твій, з вітром коханця слова?
А пам’ятаєш, колись, як я прокрадався повз тебе,
Ти не дрімав, хоч зірки північ вістили глуху.
Може, й не сам, а при любці своїй цю ніч ти проводиш, —
От і зрівняймо тепер — долю твою і мою!..
Щастя таке б мені — й ланцюгом тим не погордив би.
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
Що це, причулось мені?.. Чи двері таки зарипіли?..
[50] Скреготом засув мені знак довгожданий подав?
Ні… То вітру порив налетів зненацька на двері!..
Горе! Надії мої з вітром розвіялись ген!
Чи пам’ятаєш, Борею, як ти викрадав Орітію {18} 18 53. Борей — північний вітер. Орітія — дочка Ерехтея, міфічного царя Афін. Про її викрадення Бореєм — у «Метаморфозах» (VI, 683 і наст.). ? —
Вдар у ті двері глухі й нині потужним крилом!
Тиша окутала Рим… У росяних намистинках
Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!
А не відсунеш — залізом, вогнем (зі мною — мій факел)
Двері долатиму ті — горді, глухі до благань!
Ніч, і Вакх, і Амур терпеливості геть не навчають:
[60] Цноті — ніч кладе край; страхові — Вакх і Амур.
Все перепробував я, але ти од дверей тих глухіший:
Як не просив, не грозив — наче горохом об мур.
Ні, не прекрасної жінки поріг тобі сторожити б,
А при в’язничних тобі дверях недремно стоять!
Ось уже росяну вісь поквапно жене Світлоносець {19} 19 65. Світлоносець — Люцифер, рання зоря. ,
Ось уже півень озвавсь — бідним до праці пора.
Вже я тебе із хмурного чола знімаю, віночку, —
Біля жорстоких дверей аж до світанку лежи!
Тут і помітить тебе, на поріг уранці ступивши,
[70] Владарка; як я страждав — будеш їй свідком німим.
Ну, будь здоров, охоронче! Тобі таких мук би, неробо,
Що до коханої в дім не пропустив. Будь здоров!
Будьте здорові й ви, дубові одвірки, пороги
Й двері, що з нелюдом тим — вартівником — заодно!