Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Ти, що умієш зібрать і гарненько укласти волосся,
Напо, що вище стоїш від усіх інших служниць,
Ти, влаштуванням побачень нічних потаємних відома,
Ти, що любовні листи потайки передаєш,
Ти, що Корінні не раз, хоч вагалась вона, зазирнути
Радила в хату мою, вірна опоро в біді!
Ось, господині подай ті списані вранці таблички {45} 45 7. На дерев’яних табличках, вкритих воском, писали загостреною паличкою — стилосом. ,
Що б там не стало тобі на перешкоді, — подай!
Ти ж бо не кам’яна, а серце в тебе — не криця,
[10] Й щирість у ньому така, як вимагає твій стан.
Може, й сама ти відчула, як б’є Купідонова зброя,
Тож і мені посприяй задля своїх же знамен.
А запита, що роблю, — «Живе, чекаючи ночі», —
Скажеш їй; що там іще — списаний віск оповість.
Що, однак, гаю тут час?.. Догідну мить уловивши,
Дай їй листа, й при тобі хай прочитає його.
Поки читатиме — ти до очей, до лиця приглядайся:
Матиму щастя чи ні — знатимеш навіть без слів.
А прочитає — одразу ж нехай відпише, й не стисло:
[20] Я не люблю, коли лист широко воском блищить.
Тісно хай буде рядкам від краєчку — аж до краєчку,
Щоб, пробігаючи їх, мав чим натішитись зір.
А може, ні: чи варто мозолити пальця писалом?..
Хай на табличці черкне слово єдине: «Приходь!»
Лавром на знак перемоги тоді увінчавши таблички,
В храмі Венери складу і підпишу їх отак:
«Вірних своїх помічниць Назон доручає Венері», —
Досі ви кленом лишень, деревиною були.

Плачте над горем моїм! Без надії вернулись таблички:
«Нині, — читаю й тужу, — зустрічі не сподівайсь».
От і посмійся з прикмет: коли Напа, виходячи з дому,
Переступала поріг, тямлю, спіткнулась на нім.
Ще раз ітимеш — гляди, на порозі знов не спіткнися,
Щоб не торкнутись його, вище, уважно ступай.
Ви ж мені гетьте з очей, бридкі, лиховісні таблички!
Віснику горя мого, воску ненависний, геть!
Видно, ти зібраний був із цикути трійливого цвіту
[10] В Корсіці; з медом лихим, видно, потрапив сюди.
Мовби циноброю весь ти просяк, так густо рум’янивсь,
Та не червоним тебе — радше рум’яним назву.
Десь би на схресті доріг вам лежати, нікчемні таблички, —
Там і потрощив би вас колесом повіз важкий!
Той, хто вас вистругав з деревини, зробивши такими,
Мав, присягнути б я міг, руку недобру якусь.
Це ж саме дерево йшло на стовпи, щоб вішать нещасних,
Це ж — на хрести, щоб жахне діло виконував кат.
Це ж — і хрипких пугачів у похмурій тіні ховало,
[20] А між гіллям у гнізді — яйця сови й коршака.
Я ж їм своє почуття — яке божевілля! — довірив,
Я ж їх до любки послав — ніжне мереживо слів!
Краще б уже заповнити їх судовим пустослів’ям,
Щоб виконавець якийсь голос на ньому вправляв.
Краще б між тих табличок їм бути, які день при дневі
Зрошує слізьми скупар — пише видатки свої.
Не на словах я пізнав, що подвійні ви, але на ділі:
Двійка, саме те число, не обіцяє добра.
Чим же вгамую свій гнів? Побажаю, щоб вас, мов та миша,
[30] Старість точила гризька, віск — щоби плісню узявсь!..

Вже з Океану встає, полишаючи млявого мужа {46} 46 1. Млявий муж — Тіфон, син троянського володаря Лаомедонта; Аврора випросивши для нього в богів безсмертя, забула випросити ще й вічну молодість. ,
Злотоволоса {47} 47 2. Злотоволоса — Аврора, богиня світанку. , а день — знов колісницею мчить.
Годі спішити, Авроро! Стривай!.. Птахи хай щорічно
Славлять Мемнонову {48} 48 4. Мемнон — син Аврори, якого у поєдинку вбив Ахілл. Боги перетворили супутників Мемнона у птахів, які щорічно змагалися над його могилою, вшановуючи полеглого героя. тінь у заповзятих боях.
Саме тепер насолоду б черпать у ніжних обіймах
Милої, саме тепер, поки так близько вона!
Солодко спиться тепер, повітря вологе, прозоре,
Пташка, вітаючи день, горлечком тонко дзвенить.
Годі спішити, немила мужам, дівчатам немила!
[10] Росяні віжки мерщій, рожеворука, стягни!
Поки ще ти не зійшла, плавець за сузір’ями стежить:
Обшири моря судном не навмання ж борознить.
Сходиш — і мандрівець, ще б поспав, та рушає в дорогу,
Воїн — грізну до рук поспіхом зброю бере.
Першою ти рільника із двозубцем бачиш у полі,
Першою ти під ярмо кличеш повільних волів.
Сонних хлоп’ят оддаєш вчителям, щоб вони при науці
Прутом раз по раз сікли їхні долоні м’які.
Ти посилаєш на суд поручителя, де непоправних
[20] Прикрощів кожне слівце може завдати йому.
І оборонцеві ти, і судді так само немила:
Мусять і цей, як і той, з досвітку братись до справ.
Хай лише прялі рука відкладе веретено — про вовну
Ще не допрядену їй ти нагадати спішиш.
Годі б уже… Але те, щоб дівчина зрання вставала, —
Той лише стерпить, кому, видно, й не снилась вона.
Скільки разів я бажав, щоб ніч тобі не корилась,
Щоб не тікали зірки перед обличчям твоїм!
Скільки разів я бажав, щоб вітри тобі вісь ізломили,
[30] Щоб легконогий рисак на хмаровищі спіткнувсь!
Заздрісна, не поспішай! А що син твій смаглої барви —
Це через тебе, бо в нім — серця твого чорнота.
Чи ж до Кефала {49} 49 33. Кефал — прекрасний мисливець, який покохав Аврору (див. «Метаморфози», VII, 665 — 866). воно не палало любов’ю, чи, може,
Нині не відає світ про легковажність твою?
О, коли б міг нам Тіфон оповісти хоч дещо про тебе, —
Вперше б ганебну таку байку почули боги.
Все ти тікаєш; ще б пак: ізсушив його вік безконечний.
О, як зненавидів він ту колісницю твою!
Чи не гукнула б і ти, обнявши якогось Кефала,
[40] Коням нічним: «Не спішіть! Годі-бо квапитись так!»
Я в тому винен, що муж твій охляв?.. Чи ж я тобі радив
Брати старого? Чому ж — я маю кару нести?
Як, пригадай собі, сон юнака пильнувала Селена {50} 50 43. Селена — богиня місяця; полюбивши красеня Ендіміона, приспала його в печері і щоночі спускалася до нього. ,
Хоч і з тобою в красі легко змагатись могла.
Таж навіть Батько богів, щоб тебе так часто не зріти,
Дві з’єднав ночі в одну, довгу, — собі догодив.
Край тут поклав я докорам своїм… Вона, мов почувши,
Аж зашарілась, та день не опізнився, на жаль.