Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

«Любощі», на відміну від пристрасної, як, скажімо, у Катулла, любові, чогось геть ірраціонального (недарма ж: «amantes — amentes») [3] Коханці — безумці; хіба що так можна передати цю неперекладну гру слів. , — це гра, що вимагає кмітливості, тверезого розрахунку, знання і дотримання правил гри — як домогтися взаємності і як, домігшись любові, зберегти її. А щоб узяти в тій грі гору, треба бути вправним актором — майстерно вдавати закоханого, ревнивого, стражденного чи, навпаки, охололого, збайдужілого тощо. І, певна річ, знати правила любовного етикету, галантної поведінки. Звідси — живі, майстерно й дотепно накреслені сцени з життя римського суспільства, його звичаїв, його настроїв, що й надає Овідієвим творам особливого чару: читач (тодішній і сьогоднішній), завдяки високій майстерності поета й тонкого психолога, мимоволі стає очевидцем тих грайливих сценок, інтимних стосунків між двома, де третьому бути — негоже.

Та чи такий вже «холодний» той Овідіїв дотеп, як і його амурні сцени загалом (чим часто дорікають поетові), — судімо хоча б із п’ятої, що у першій книзі, любовної елегії. Вона — чи не найкращий зразок поєднання любощів з тонкою їх естетизацією, щось протилежне до непогамовних (дозвольмо собі на таку гру слів) «гарячих» грубощів … «Aestus erat…» (Éстус ерáт…) — починає поет свою витончену, мовби з серпанку зіткану, елегію. «Спека була…» — наче в ті самі клавіші вдаряє перекладач. І далі, знову ж таки, слово в слово: «Серединну вже день завершив годину» ( Mediámque diés exégerat hóram ). Навіть тут (рідкісний випадок!), коли кожне слово оригіналу має свій відповідник у мові перекладу, коли одразу ж, без зусиль, ставимо «потрібне слово — на потрібне місце», навіть тут, — відчутні втрати. Латинське «aestus» — не просто спека , а й метушня, колотнеча, кипіння — те, що там, за зачиненими віконницями, на вулиці (тут — затишок, півтінь, усамітнення ). У подальшому «завершив» ( exegerat ) читач ледве чи зауважить ремінісценцію із знаменитого Горацієвого «Пам’ятника»: «Exegi monumentum»: Я завершив (здвигнув) свій пам'ятник . В Овідія — напівперсоніфікований День заклав найвищу, серединну, годину, невидиму «цеглину», у своїй часовій споруді (про інші перекладацькі труднощі — згодом)… Хоч яка вже легка і грайлива поетика Овідієвих елегій, а проте, бачимо, — не така вже й проста, як видається на перший погляд, та й рясніють ті твори ремінісценціями з римських, найчастіше з Вергілія, а також із грецьких (елліністична епіграма, комедія III ст. до н. е.) поетів; у цих ремінісценціях — неприхована іронія поета з політичних заходів Августа, що їх підтримували Вергілій та Горацій.

Але повернімось до Корінни. Це вона ввійшла у той прихований від міського гамору й цікавого ока затишок:

І ось у розпущеній серпанковій туніці входить Корінна. Але й той серпанок — ненадовго: «Хто на поразку пристав, легко долати таких» — от і постає перед поетом, чи то насправді, чи в уяві, наче Венера з морської піни, його обранка. Постає, радше випірнає, в усій своїй красі, на тлі такої милої для «тремкої цноти» напівтіні:

Усе тут сповнене подиву — і перед бездоганною красою жіночого тіла, і перед поетичним словом, що спроможне рівнятись із різцем еллінських митців, які й себе прославили звеличенням тієї краси. Чи назвемо почуття, з якого виснувалась ця елегія, холодним?.. Хіба що — на тлі опівденної італійської спеки…

Такий затінок і таке ж непалахке, естетизоване почуття — в одній із од Горація, що облаштовує свій малий простір, «тиху долину», еллінськими реаліями, запрошуючи туди своїх улюбленок (їхні імена, переважно вигадані, — теж грецькі): «… Легке лесбійське ти попиватимеш / У милій тіні. Звади не зчинять тут / Семели син і Марс; не будеш / Кіра лякатись, що він, ревнивий, / Рукам дасть волю, ніжний вінок зірве / З твого волосся — що йому опір твій? — / А потім, п’яний од бажання, / Грубо порве й твій невинний одяг», — звертається поет до якоїсь Тіндаріди. Ось, власне, згадані вже «грубощі», від яких так часто відмежовується й Овідій у своїх грайливих, ніжних «Любощах».