Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Овідій, уже згадувалось, почавши з епосу, опрацьовував різні теми й у різних жанрах. І все-таки у зачині свого поетичного життєпису поет вирізняє одну тему — любовну, якій він присвятив майже чверть століття свого творчого життя: «Любовні елегії» почав писати двадцятилітнім юнаком, близько 23 р. до н. е., а «Ліки від кохання», що завершували цей цикл, належать уже першим рокам нашої ери. Для розуміння цих творів, отже й самого автора, важливо якомога точніше перекласти кожне слово згаданого зачину. Отож: Ille ego qui fuerim, tenerorum lusor amorum… — Я, хто був … І тут зупиняємось на слові lusor, гравець (ludere — бути у якійсь грі, забавлятися, жартувати, віршувати задля забави, жарту тощо; ludus — гра, забава, початкова школа з її елементами гри ), тож хіба що описово можемо передати це важливе, ключове слово — lusor: жартівливий ( пустотливий, легковажний ) співець. Далі — tenerorum amorum: співець, власне, не любові (amoris), а любощів (amorum). Вони ж, любощі, не можуть бути грубими, простацькими, «селюцькими» (село з його суворими засадами не надто імпонувало міському поетові), а ніжними, витонченими, вигадливими — « цивілізованими ». Любощі, якщо мовою музики, — то наче легковажні мистецькі варіації на поважну, яку ще Платон опрацьовував, тему — любові. Овідій був неперевершеним майстром таких варіацій, бо, окрім виняткового хисту й особливостей вдачі, що навіювала саме такі, витончені, але неглибокі, перелітні почуття, в чому сам не раз зізнається (скажімо, у «Любощах»: II, 4, 10), він блискуче володів неповторним у своїй звуковій гармонії інструментом — поетичною латиною доби золотого віку римської літератури, доби Августа. Поставав у своїх досконалих архітектурних формах мармуровий Рим, але ще розкішнішими були звукові форми поетичних творів, які солодили слух, а слух, відомо, — пряма дорога до серця.

Не випадково саме на вигнанні Овідій акцентував на жанрі своїх любовних творів: вигнанець до кінця не втрачав надії переконати Августа у своїй невинуватості: кому ж бо заборонено жартувати? Такими жартами й «масними» епізодами рясніє ж уся, починаючи від Гомера, грецька й римська літератури. Чого варта, скажімо, та сцена (за Гомером), коли Вулкан, упіймавши на гарячому Марса й Венеру, накинув на них таку тонюсіньку, але таку міцну сіть, що ті не могли й ворухнутись у своїх обіймах. Та й адресовані ті твори, — автор не раз попереджає своїх читачів, — жінкам легковажним, а не поважним матронам («С.», II, 303). Зауважмо й те, що римський юнак, за тодішніми моральними нормами, міг вільно спілкуватися з жінками легкої поведінки, відпущеними на волю рабинями, служницями, загалом із охочими до любовних пригод римлянками з вищих верств суспільства. Біда в тому, що Овідій, як кажемо нині, жартував не в той час і не в тому місці: був то, повторимо, вражений надмірними розкошами й пороками Рим, що його взявся оздоровити Август, видаючи закони, які, на його думку, мали повернути світовій столиці колишню міць і славу.

А домінував саме жарт. Овідієві «Любощі», як і «Мистецтво кохання», якщо їх зіставити з поважними й сумовитими любовними елегіями Проперція й Тібулла, — то наче соковите, наскрізне scherzo, яке відтінюють хіба що вписані то тут, то там епізоди зі світу грецьких чи римських міфів (у цьому світі автор «Метаморфоз» почував себе як удома). Новим був саме цей жарт, ця витончена гра, що так свіжо контрастувала з традиційно оспівуваним серйозним, глибоким почуттям, і це не могло не подобатись «золотій молоді» — розгуляному юнацтву й «дівочому цвіту», яким ряснів дозвільний, сповнений розкошів Рим. Цей жарт, зауважмо ще раз, був не меншим контрастом і до політичних заходів Августа, врешті, — й до самого елегійного жанру, що у своїх далеких витоках пов’язаний з похоронними голосіннями.

Отож, захоплюючись елегійним жанром, де римляни, за словами Квінтіліана, «кидали виклик грекам», Овідій іде цілком іншою стежкою. Передовсім — нікуди не тікає. Не малює, як інші елегіки, ідилічних картин на лоні природи, в усамітненні з коханою. Поета влаштовує його дім неподалік самого Капітолію, заміська вілла в тінявих садах на березі Тибру, він не цурається принад славного своїм жіноцтвом Рима. Серед того жіноцтва й дівоцтва — doctae, cultae puellae, освічені, виховані містом («цивілізовані») дівчата , здебільшого грекині, з якими, щоб домогтися взаємності, не зайве спілкуватися грекою. Та й сама Корінна (грец. kore — дівчина ), до якої звертається поет, — збірний образ: вона — скрізь, а водночас — ніде: вона — це витончена, знадлива, розніжена пишнотами Рима й трохи розпусна Овідієва сучасниця. Не диво, що ледь не кожна римлянка не без гордості впізнавала себе в Корінні, а кожен юнак — у героєві Овідієвих «Любощів» (II, 1, 7-10).