Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

«Так-ото, вдихаючи повітря свого часу, Овідій прогулюється Римом і бачить: щоб йому, Римові, подобатись, потрібно прославляти цю любов, бо лише вона, далека від політики та воєнних турбот, владіє тим містом, — любов, а радше ці любощі», — пише французький автор у своїй книзі, що під назвою: «Овідій, поет любові, богів та вигнання»… [5] Ripert, E. Ovide, poète de l’amour, des dieux et de l’exil. — Paris, 1921. — P. 45. Вкрай важливе уточнення: «не любов, а любощі», любов — без любові, радше — без пристрасті, яка, спалахнувши, обертається темрявою. Світлий розум, живий дотеп, віртуозне володіння віршовою технікою, постійна у своїй перелітності закоханість — ось що визначає неповторну тональність «Любощів», що знайшли своє відлуння в душі не одного поета, митця й музиканта; сріблястими акордами на фортепіанній клавіатурі розсипались вони під пальцями й нашого композитора Ярославенка (Я. Вінцковського).

Отож любощі (кохання), на відміну від ірраціональної, пристрасної любові, — це щось витончене, це — мистецтво. А раз так, то потрібні настанови, без яких не оволодіти цим мистецтвом, як не оволодіти, скажімо, хліборобством, мореплавством, іншим якимсь ремеслом. Одне слово, потрібна теорія («Любощі» — практика). І тут знову — Овідієве новаторство, його усмішка, що не вельми імпонувала Августові: в «поважну» добу, коли модними були філософські трактати дидактичного характеру, Овідій, пародіюючи їх, пише свій — теж «поважно», але — на легковажну тему: розвиває, започатковані вже в «Любощах» різні настанови — як поводитись закоханим у різних місцях і за різних обставин, як жити загалом, як дбати про свій зовнішній вигляд і збагачувати внутрішній. Домінантою й тут — тонкий, інтелектуальний дотеп; лише вловлюючи його, можемо оцінити мистецьку цінність твору.

Така оригінальна думка — написати «Мистецтво кохання», поєднати поважне з жартівливим, виникла не одразу після написання «Любощів»: була вже згадана «Медея», були «Героїди» — послання героїнь грецької міфології до своїх чоловіків чи коханців. Але безпосереднім підходом до «Мистецтва» були «Косметичні засоби для обличчя» ( Medicamina faciei ) — дидактична поема теж не вельми поважного змісту. Основна мета «Мистецтва кохання» — викласти, як це — по-мистецьки, тобто гарно, кохати. В минуле відійшли часи суворих звичаїв, простоти в побуті й такої ж простацької любові, якою вдовольнялися, скажімо, відомі своєю строгою цнотливістю сабінянки. Настала пора, яку характеризували, принаймні для вищих верств суспільства, поняття «cultus», що нині пов’язуємо з якістю життя, комфортом, а також — «humanitas» (духовність, освіта). На зміну давнішній, «селюцькій», порі (rusticitas) приходить міський, культурний, спосіб життя — urbanitas (rus — село , urbs — місто ). Цивілізованим і витонченим, як уже не раз зазначалось, має бути й кохання, яким його бачить і змальовує Овідій.

Втім, навіть у «Мистецтві кохання», як і в «Любощах» (згадаймо елегію І, 5), не знайдемо чогось сороміцького: навчаючи мистецтва кохати, автор фактично оминає саме кохання. Залишається знову ж таки найзахопливіше — гра. Ще ж елліністичні поети, зокрема, Каллімах, на якого орієнтується Овідій, підкреслювали, що зразком такого захоплення — мисливство: якби здобич сама йшла до рук, мисливство втратило б свій смак, загалом перестало б бути мисливством: до чого б тоді була гостра, винахідлива мисль?.. В Овідієвому «Мистецтві» йдеться не так про кохання, як про зваблення; недарма пізніше, як своєрідний додаток до поеми, поет напише також «Ліки від кохання»: повчатиме, як тим звабам протистояти.

Овідій був свіжий і несподіваний, зачаровував читача саме тим, що досліджував не згубну, на всі лади вже оспівану пристрасть (після «Медеї» годі було чимось здивувати читача), не голу чуттєву насолоду, а шлях до любові, любові легкої і грайливої, де корисна навіть невдача, бо стає початком нової гри, ще солодшого — бо свіжого — залицяння, закохання («Мистецтво кохання», І, 347): «розмаїття розважає» — Овідієва сентенція.

Завдяки щасливо обраній тематиці Овідієві «Любощі», особливо ж «Мистецтво кохання», — твори пізнавальні. Перша книга «Мистецтва» — це поради юнакові, де й коли йому найкраще вистежити «здобич». За тими «де» й «коли» — весь тодішній Рим: його будівлі, свята, видовища. Немає такого місця, моменту, що не були б догідними для Амурових стріл. Навіть ті видовища, де ллється кров: «Той, хто на рани дививсь, — рану під серцем відчув» (І, 166); навіть форум: знавець законів, рятуючи іншого, сам потрапляє в любовні тенета (І, 83); навіть тріумфи: справжнім тріумфатором, як ми вже бачили, стає Амур; що вже казати про розкішні Байї неподалік від мальовничої Неаполітанської затоки? Не один юнак тут, зранений у серце, покидаючи місто, зітхнув: «От тобі й полікувавсь у славнозвісній воді!» (І, 258). Несподіванки, парадокси, сміх і сльози — грайливий потік життя. Але читач не просто споглядає той потік. Він сам — у ньому завдяки художній точності Овідієвого письма; сьогодні ми називаємо це «ефектом присутності». Читач мовби чує плече гарненької сусідки на лаві заповненого людом цирку; навіть ніжку її бачить, галантно підхоплюючи з долівки (щоб не забруднився) поділ її довгої палли; а що при тій нагоді побачив ніжку (тонке спостереження), дівчина йому аж ніяк не дорікне (І, 156). Дрібниця? Але саме в таких дрібницях — смак Овідієвого «Мистецтва»; за ними — гостре око спостерігача, психолога, дотепника, митця, врешті — інтелігента, який не схибне на тій, хоч і важковловній, але таки чіткій межі, що відділяє смак від несмаку, чисте — від брудного.