Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

А щодо любки, то я не велю тобі витрачатись:
Досить дрібнички, але — вміло, доречно даруй.
От зарясніє врожай, від плодів повгинаються віти —
Хай їй хлопчина несе кошик дарунків сільських:
Щойно, мовляв, із села, хоч ти на Священній дорозі,
Серед міської юрби все це для неї придбав.
Хай винограду подасть чи каштанів, що їх Амарілла {199} 199 267. Амарілла — пастушка, героїня Вергілієвих «Буколік» (II, 52).
Так полюбляла колись (нині, бач, тонші смаки!).
Можна, скажімо, дрозда чи віночок їй гарний послати:
[270] Доказ, що мила твоя — в тебе весь час на умі.
Так-ото спадку ловці одурюють старість самотню —
Проклятий будь, хто дари першим звернув на лихе!

Маю повчати тебе, щоб і вірші ти слав їй солодкі?
Тільки (біди не втаїш!) пісня не в шані тепер.
Пісню похвалить — почуєш, однак: «А де подарунок?»
Милий їй і грубіян, тільки б на гріш не тонкий.
Нині направду — вік золотий: до посад щонайвищих
Золото шлях прокладе, золотом купиш любов.
Хоч би в оточенні муз завітав сюди сам ти, Гомере, —
[280] Як завітаєш ні з чим — вкажуть на двері тобі.
Втім, і розумниці є, та як же їх, як же їх мало!..
Інші — тільки вдають, що із учених вони.
Тих своїм віршем хвали, як і тих, затям лише добре:
Що б кому ти не читав — солодко, ніжно читай.
Трапитись може, котрійсь із таких даруночком будуть
Вірші любовні твої — ночі безсонної плід.
А як корисне намислив ти щось, тоді постарайся,
Щоб і кохана твоя теж забажала цього.
Волю комусь із своїх, із челяді, пообіцяєш —
[290] Їй хай до ніг припаде раб твій чи служка твоя.
Хочеш карати когось чи звільнити із пут, роби так це,
Щоб вона знову ж таки в тебе була у боргу.
Користь тобі, слава — їй; тебе не убуде від того,
Як додаси їй пихи: ось що я можу, мовляв.
Хочеш, аби не втекла, то дбай, щоб не сумнівалась
В тому, що тільки в одну, в неї, задивлений ти.
Пурпур із Тіру {200} 200 297. Пурпур із Тіру — тобто забарвлена фінікійським пурпуром сукня; острів Кос славився виробами з шовку. на ній — усіляко вихвалюй; а з Косу —
Коським захоплюйся теж: «Як же він личить тобі!»
В золоті вся — «Що золото, — скажеш, — супроти тебе?»,
[300] Вовняне буде на ній — вовняне рівно ж хвали.
В туніці стане тонкій — «Запалюєш серце!» — зізнайся.
«Не простудися лишень», — чемно на вушко шепни.
В проділ розчешеться — проділ хвали; залізо розпікши,
Хвильок накрутить — удай, що подивляєш і те.
А танцюватиме — руки хвали, співатиме — голос.
«Жаль, що так швидко, — зітхни, — пісеньці й танцю кінець!»
Та й саме ложе хвали, всі утіхи любовної ночі,
Що таке миле для вас, що вас єднає, — хвали.
Хоч би й Медузу саму перевершила норовом диким, —
[310] Чуючи шепоти ті, геть розімліє вона.
Тільки б не виказав ти, що всі похвальби ті нещирі:
Вираз обличчя й слова мусять у парі іти.
Скрите мистецтво — кóрисна річ, а викрите — сором:
Хто ж то (й по праву) тобі йнятиме віру відтак?..

Часто під осінь, коли, в усій красі своїй зрілій,
Гроно виповнює рік соком червоним, коли
То, бува, захолодить, то знов, як у спеку, розморить,
І від таких перемін тіло немов не своє, —
Хай буде в силі любка твоя, та коли вже відчує
[320] Каверзи неба вона і прихворіє, — тоді,
Саме тоді засвідчуй усю свою ніжність до неї,
Саме тоді засівай, жниво щоб гарне було!
І не занудься, гляди: хвороба ж — то не розвага,
Що лиш дозволить — роби, не покладаючи рук.
І не приховуй сльози, цілуватиме — не відвертайся,
Хай свої губи сухі змочить твоїми слізьми.
Часто вголос обіти складай і при кожній нагоді
Сни їй розказуй свої: гарні знамення, мовляв.
Кликни служку стару: в руці тремтливій принісши
[330] Сірку і яйця, нехай ліжко очистить, покій.
Все це — милі знакú твоєї про хвору турботи:
Так не один зміг дійти до заповітних таблиць {201} 201 332. До заповітних таблиць . — Йдеться про тестаменти (схожу ситуацію описує Горацій: Сатири, II, 5, 52). .
Не надокуч, одначе, ти їй своїм піклуванням:
Є ж бо і в щирім дбанні міра якась і межа.
Їсти їй не борони, до гіркого напою не змушуй —
Тут твій суперник уже хай докладає зусиль.

Нині не той, що од берега гнав, маєш вітер ловити —
Ні, ти на інший звертай, мірний, вітрило своє.
Ще недозріла любов, ступаючи крок, — дозріває;
[340] Гарно її підживляй — плечі розправить вона.
Ти от боїшся бика, а телятком він був — його пестив.
Ліг ти під тінь, де колись пагін до сонця спинавсь.
Так і ріка: спочатку — струмок, що в себе вбирає
Води нові все й нові — саме тому, що пливе.
Хай твоя любка до тебе звика, бо звичка — то влада!
Хоч бува й нудно, а ти — владною звичку роби!
День, а чи ніч — хай обличчя твоє постає перед нею,
Завжди хай бачить тебе, слухає завжди — тебе.
Щойно упевнишся в тім, що подруга звикла до тебе,
[350] Що засумує, коли раптом відійдеш кудись, —
Перепочити їй дай: відпочивши, щедрішає поле,
Зсушена сонцем земля більше спиває дощу.
Демофоонта {202} 202 353. Демофоонт — син Тесея і Федри, афінський володар, який заручився з Філлідою, дочкою фракійського володаря; не діждавшись нареченого, що на деякий час від'їхав на батьківщину, Філліда наклала на себе руки. Боги обернули її на дерево. , коли був при ній, не так сильно Філліда
Прагнула, щойно ж відплив — і запалала вогнем.
Як же смутив Пенелопу Улісс, блукач! Як далеко,
Лаодаміє, був твій люблений муж, Філакід {203} 203 356. Філакід — володар Протесілай з фессалійського міста Філаки. !..
Та ненадовго відходь: журба розвівається з часом —
Давня минає любов, не зволікає — нова.
Поки баривсь Менелай — в обійми гарячого гостя,
[360] Щоб не лежати самій, впала Єлена колись.
Що, Менелаю, на тебе найшло? Ти від’їхав, а дома —
Чим же ти думав? — удвох гостя й жону залишив!
Ти голубиць боязких коршаку довіряєш, безумче?
Повну кошару овець — вовкові-лісовику?
Не звинувачуй, однак, ні її, ані гостя: вчинив він
Те, що й ти б учинив, що учинив би будь-хто.
Винен ти сам, бо й час для перелюбу дав їм і місце —
Ти їй нагоду подав — і скористалась вона.
Справді-бо: мужа нема, а гість (не селюк якийсь) — побіч,
[370] Та й страшнувато самій в спальні лежати вночі.
Що б там Атрід не казав, я знімаю з Єлени провину:
Не змарнувала, кажу, послуги мужа свого.