Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Для мореплавця блідість лиця — то геть не окраса:
Сонце й солона вода смалять його день у день.
Блідістю б не хизувавсь і рільник, що оре просто неба,
А чи двозубцем важким брилу б’є з-під лемеша;
Так і тобі, хто прагне вінок Паллади здобути,
Соромом, певно, була б тіла твого білизна.
Блідне хай — хто закохавсь; ознака й окраса коханця —
[730] Блідість. Перечити це — дурневі в пору хіба.
Був же блідий Оріон, як за Сідою бігав лісами,
Дафніс рум’яним не був — горду наяду кохав.
Має і худість вагу: про твій стан вона каже; і ще ось:
Голову вкрити плащем також не май за ганьбу.
Й неспані ночі — добро: від безсоння ти похудієш;
Біль і неспокій душі — вияв палкого чуття.
Щоб домогтися свого, нещасливця вдавай, тоді кожен
Не омине співчуттям: «От хто всихає з жаги!»

Праведне й кривдне, що не кажи, змішалися нині:
[740] Дружба — один тільки звук; вірність — одна лиш мана.
Ти полюбив? Перед другом, гляди, не вихвалюй обранки:
Радо повірить тобі, радо й підмінить тебе.
«Так, але ж Актора внук не поквапивсь на ложе Ахілла,
Федри, що в цноті жила, і не торкнувсь Пірітой,
А Герміону Пілад не інакше любив, як Палладу —
Феб, як сестрицю свою — два Діоскури-брати».
Хто б сподівався на це — краще яблук на тамариску
Хай сподівається він, меду — на хвилях ріки!
Милим є тільки порок; на умі — лиш своя насолода:
[750] Ближньому більше допік — більшої втіхи зазнав.
Отже, не ворога (от дожились!) стережися, коханцю —
Вірних, кажу, уникай, щоб у безпеці ти був.
Родича, брата свого бережись, наймилішого друга:
Вся ця громадка тобі справжнього страху завдасть.
А під кінець ще таке: на вдачу дівчата бувають
Різні; до сотень сердець — сотні підходів шукай.
Вдатна й земля не всюди на все: тут щедрі оливки,
Там — виноградна лоза, ще десь — густі пшениці.
Скільки є різних облич — сердець стільки б’ється у грудях:
[760] Мудрий до кожного з них якось приладить своє.
Так і Протей: то ставав кабаном, то левом, то раптом —
Деревом, то серед хвиль — хвилею легко гойдавсь.
Ловить і рибу по-різному всяк: гачок тут підходить,
Там — лише остень, а там — варто закинути сіть.
Різного віку жінок по-різному, отже, приваблюй:
Пастку польована лань здалеку спостереже.
При неотесі — не розумуй, не зухвалься при скромній:
Вмить перестануть вони вірити, бідні, й собі.
От і трапляється так, що, відмовивши гідному, жінка
[770] В руки негіднику йде, прямо в обійми, сама.

Частку зроблено вже. Попереду — ще якась частка.
Киньмо вже якір, нехай перепочине судно.

«Гейя, Пеане {181} 181 1. Пеане! .. — початок зверненого до Аполлона гімну, вдячної пісні взагалі. !» — гукніть — і ще раз: «Гейя, Пеане!»
Здобич, яку я ловив, — ось вона в сітях моїх.
Віршам моїм — від закоханих пальма; їй уступають
Пальми із Аскри співця і Меонійця-співця.
Так син Пріама, той гість, коли з войовничих Аміклів {182} 182 5. Амікли — місто неподалік від Спарти, знане святинею Аполлона.
Звабою викрав жону, біле вітрило підняв.
Так-от і той, хто тебе на чужинську взяв колісницю,
Гіпподаміє, й повіз — боєм добуту жону.
Що ж ти, юначе, спішиш? Судно твоє лиш починає
[10] Плавання, а береги, ой, ще далеко відсіль.
Милу зловив ти, за мною йдучи, та цього ще замало:
Вчив я ловити, навчу — як не пустити із рук.
Штука здобути, а зберегти — то штука не менша:
Там діє випадок; тут — діє уміння твоє.
Нині мені, Кітереє, сприяй, з нею й ти, її сину!
Нині — й ти, Ерато солодкойменна, сприяй!
Не за буденне берусь: як Амура затримати, хлопця, —
Світом широким-бо він пурхає вільно собі.
Й дива нема: два крильця його до лету готові —
[20] Важко вповільнити їх, дати їм міру якусь.
Гостеві {183} 183 21. Гість — славетний скульптор і винахідник, афінянин Дедал; про Дедала і його сина Ікара — також у «Метаморфозах» (VIII, 152–235). , щоб не утік, перекрив усі виходи Мінос —
Той же, сміливець, для крил винайшов стежку собі.
Сховок Дедал спорудив, де ховався півбик-півмужчина,
Чи півмужчина-півбик — втіхи злочинної плід.
«Годі, — умілець почав, — справедливий Міносе, — годі
Й далі в’язнити мене — в землю батьків дай лягти!
Хоч на вітчизні своїй — гірка моя доля! — не міг я
Жити — то вмерти б хоча в рідному краї дозволь!
Хлопцеві дай поворот, якщо вже не жаль тобі старця,
[30] А якщо хлопця не жаль — старця тоді пожалій!»
Мовив таке. Іще й не одне казав надаремно —
Владар таки не давав дозволу на поворот.
«Що ж, — усміхнувся прохач, — ото саме нині, Дедале,
Доля для хисту твого гарну нагоду дає.
Мінос посів суходіл, посів він і моря простори,
Тож ні по хвилі звідсіль, ні по землі не втекти.
Небо ж вільне зате! На небесну зважуся стежку!
Вибач, владико богів, що на високе ступлю.
Та не до зоряних, ні, хоромів твоїх я зібрався —
[40] Хочу з неволі втекти — вільним є цей лише шлях.
Стіксом дорога б вела — потривожив би Стіксову хвилю!
Нині природі своїй межі накреслю нові».
Часто біда пробуджує хист {184} 184 43. Часто біда пробуджує хист … — відоме в античності прислів’я. : чи колись помишляв хто,
Що на повітряну путь може ступити нога?
Крила — весла {185} 185 45. Крила — весла … — метафора, відома Гомерові («Одіссея», XI, 125). птахів — укладає з пір’їн ряд до ряду,
Нитка по нитці, з-під рук витвір легкий постає.
Воском, що зм’як на вогні, він в’яже пір’їн тих основу —
Вже до завершення йде вмілості дивної плід.
Радий Ікар: і пір’я, і віск — то гра для хлопчини.
[50] Й гадки не має, що це — буде за збрую йому!
Батько ж йому: «Ось ці весла-човни нас доправлять додому,
Спосіб утечі такий — змога єдина для нас.
Мінос, що міг, — усе перекрив, але не повітря,
Ось тобі винахід мій — в небо, крилатий, рушай.
Лиш оминай Калісто {186} 186 55. Лиш оминай Калісто … — йдеться про сузір’я, що приносять бурі й дощі: Ведмедиця, Оріон, Волопас. , мечоносця цурайсь, Оріона,
Що по небесній стезі вслід за Боотом пливе.
Тільки за мною, мій сину, лети, і тільки за мною!
Будеш триматись мене — буде безпечним твій лет.
Бо, коли вище, в етер, до сонця підлетимо ми, —
[60] Пір’я розгубимо: віск топиться коло вогню.
А понад морем самим коли крилами будем махати, —
То обважніють вони, змочені сплесками хвиль.
Отже, середини, сину, тримайсь! Обачно й з вітрами:
Хай лиш легкі, ходові, дмуть у вітрило твоє».
Мовивши те, до плечей припасовує хлопцеві крила,
Рухати вчить ними; так — птаха навчає пташат.
Далі й собі до плечей прикріпивши змайстровані крила,
Тремко в повітрі нову мовби намацує путь.
А перед тим ще поцілував розчулено сина —
[70] І по старечій щоці тиха сльозина спливла.
Пагорб був, нижчий од гір, та від поля рівнинного вищий —
Звідси вони й почали втечу злощасну свою.
Рухає крилами сам, позирає й на синові крила —
Пильно стежить за тим, щоби належний був лет.
Вже й насолоду, не страх, на новій відчувають дорозі,
Гордий умінням новим лине стрімкіше Ікар.
А риболов якийсь, ловлячи риб на вудку тремтливу,
Вгледівши їх, сторопів — випустив вудку з руки.
Самос ліворуч лишивсь, а далі — Наксос і Парос,
[80] Й Делос — край, що його клароський бог {187} 187 80. Клароський бог — Аполлон, від міста Кларос, що на іонійському побережжі біля Колофона. полюбив.
З правого боку — Лебінт і лісами поросла Калімна,
Й Астіпалея, де скрізь — щедрі на рибу ставки.
Вище у небо злинув Ікар (молоде — нерозважне),
Батька, провідця свого, десь він лишив унизу.
Слабнуть вузли і топиться віск, бо вже ближче до сонця,
Вітру, хоч як не махай, руки не ловлять уже.
Глянув униз із висот, озирнув ті безкраї моря —
І від переляку день видався ніччю йому.
Воску — мов не було; не крилом б’є повітря — руками…
[90] Де в порожнечі, однак, де тут опора яка?..
Впав він. А перед тим: «Я падаю, падаю батьку!..» —
Й тихо: в зеленій воді вмить заніміли уста.
Батько ж (не батько уже!), нещасливий, — «Ікаре, — гукає, —
Де, під якою з зірок, любий Ікаре, летиш?..
Де ти, де?.. Одгукнись!..» Аж пір’я угледів на хвилі…
Тлінні кістки дав землі, морю — нетлінне ім’я {188} 188 96. Морю — нетлінне ім’я . — Про небезпечне своїми бурями Ікарійське море знав ще Гомер («Іліада», II, 144). .