Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Звірся спочатку гладкій, покритій воском табличці,
Звірся — й намацаєш брід, віск порятує тебе.
З лестощів різних почни, із слів, що коханцям віддавна
[440] Знані, й слізних благань, хто б ти не був, не жалій!
Випросив Гектора, сина, Пріам — ублагавши Ахілла;
М’якне й розгніваний бог, чуючи просьбу палку,
Про обіцянки тоді пам’ятай, обіцянка не шкодить:
Скільки ж то багатіїв — від обіцянок самих!
Той, хто повірив хоч раз, не покине надії, богині,
Бо, хоч оманлива, все ж — добре нам бути при ній.
Дав подарунок — а любка тебе ще й покинути може:
Що забажала — взяла, втрата вже їй не грозить.
А не даси — їй надія шепне: «Іще ж подарує…»
[450] Так рільника з дня на день дурить безплідна рілля.
Так і завзятий у кості гравець, щоб лиш не програти,
Все програє, а рука — знову та знову до гри.
Звідси й завдання твоє — без дарунку жінку схилити:
Щоб не даватись дарма — буде давати, й не раз.
Спершу листа передай їй солодкого; що там і як там
Ним ти розвідаєш, він — перший до любки твій крок.
Таж підманув колись лист — на яблуці напис — Кідіппу {173} 173 457. Кідіппа — прекрасна афінянка, в яку закохався Аконтій — юнак із простого роду. У храмі Артеміди він підкинув Кідіппі яблуко з написом: «Присягаюсь Артемідою, що вийду заміж за Аконтія». Прочитавши вголос (у давнину лише так читали), дівчина змушена була виконати присягу. :
Лиш прочитала його — тут же піймалась у сіть.

Тож до науки берись, до корисної, римське юнацтво,
[460] Щоб за підсудних тремких гарно стояти в суді:
Красному слову не лише люд, суддя чи сенатор, —
Любка уступить: тобі, врешті, й піддасться вона.
Сили своєї, однак, на показ виставляти не квапся,
Слів голосних уникай, надто вимовним не будь.
Дурень хіба перед ніжним дівчам горланити буде:
Часто ж один якийсь звук діло усе зіпсує.
Так і пиши, щоб довіра була, і щиро, й ласкаво,
Начеб ти бесіду вів, начеб у вічі дививсь.
Ну а не прийме листа, поверне, й не прочитавши, —
[470] Значить, іще не пора, рук лише не опускай.
З часом упертий бик, не одразу ж, до плуга звикає,
З часом кориться вузді ще не об’їжджений кінь.
Перстень, залізне кільце, од постійного тоншає вжитку,
Сам же окрайцем стає, краючи землю, леміш.
Що є од скелі твердіш, од води текучої — м’якше?
Скелю ж, оту твердоту, — точить текуча вода.
Ти й Пенелопу саму, зусиль доклади, — переможеш,
Трою, хай пізно, але — Трою узято ж таки!
А прочитавши, не відповість — однако не змушуй:
[480] Тільки б читала твої сповнені ласки слова.
Раз прочитати хотіла вона — відписати захоче:
Міра всьому — своя, все має крок свій і лад.
Спершу, можливе й таке, — гіркого листа прочитаєш:
Марні зусилля, мовляв; більше, прошу, не турбуй.
Просить, а думає так: «Налягатиме — то поступлюся».
От ти й наполягай — і доконаєш свого.

Може, на лектиці любку твою, що лягла собі навзнак,
Слуги нестимуть; її — мов ненароком зустрінь,
Словом до неї озвись, та не напрямки — манівцями:
[490] Так ти в оману введеш вухо злобливе чиєсь.
Може, сама захоче пройтись, де портик розлогий, —
З нею дозвілля й своє ти залюбки поєднай.
То перед нею іди, то вона хай — перед тобою,
Часом приспішуй ходу, часом поволі ступай.
Можеш на відстані пари колон, для поваги, триматись,
Можеш пліч-о-пліч іти — жодного сорому тут.
Сяде в театрі, краля із краль, — сідай побіч неї:
Буде на чому й тобі гарно попасти свій зір.
Тільки частіш поглядай, милуйся, хвали її вроду,
[500] Мову безмовно веди — знаками, порухом брів.
Щедро тому, хто зображує дівчину, бий у долоні,
Хто за коханця — тому ти іще дужче плещи.
Стане — підводься й ти; сидить — не схоплюйся з місця,
Їй-бо рішати тепер, як витрачатимеш час.

Не завивай лиш волосся свого гарячим залізом,
Пемзою заросту з ніг теж не зішкрябуй; нехай
Цим займаються ті, хто звеличує матір Кібелу
Криками і голосним, як у фрігійців, виттям.
Муж, коли муж він, — не чепурун. Таж викрав із Криту
[510] Міноса доньку Тесей, хоч кучерявий не був.
Чепуруном Гіпполіт не ходив, а сподобався Федрі;
З лісу — Адоніс, а все ж милим богині він був.
Чистим будь і простим; засмагай на Марсовім полі,
Чиста нехай на тобі тога, як лита, лежить.
Зуби — щоб чисті були, язика щоб ніде не кололи,
Хай не гуляє нога в надто широкім взутті.
Хай не стирчить навсібіч абияк підтяте волосся:
Чуб свій і заріст лиця вмілій руці довіряй.
Дбай і про нігті, хай не стирчать із лямівкою бруду,
[520] З ніздрі, як то бува, щоб волосок не стремів.
Подих аби неприємним не був, коли рота розтулиш,
Цапом, отар вожаком, хай не смердить із-під пахв.
Інше — справа манірних дівчат чи тих серед хлопців,
Хто (наче глузду рішивсь) — хлопця очима пасе.
Втім, уже Вакх закликає співця! Він сприяє коханцям,
Радий вогневі, що ним сам же колись пломенів.
Наче в нестямі бродила піском незнаним критянка {174} 174 527. Критянка — Аріадна, яку Тесей покинув на Дії (Наксосі). —
Дією, де гомінкий скелю шмагає прибій.
Вибігла прямо зі сну: розпущене русе волосся,
[530] Туніка — без пояска, боса нога — по піску.
Марно до хвиль глухих: «Жорстокий Тесею!» — гукала,
Сльози дощем по лицю (чи заслужила?) лились.
Кликала й плакала враз — пасувало одне їй і друге:
Сліз незупинні струмки вроди не збавили їй.
Б’є в ніжні груди себе. «Утік він, утік! — лементує, —
Зрадник лукавий, утік! Що ж мені, бідній, тепер?..
Що ж мені, — схлипує, — що?..» Аж тут задзвеніли кімвали,
Бубни озвались лункі з-під невсипущих долонь.
З остраху падає ниць, на півслові жалі перервавши,
[540] З виду — як те полотно: крові й краплинки нема.
Бачить: менади вже тут, розпустивши буйне волосся,
Ось і сатири в’юнкі, Вакха провісники, тут;
Ось і підпилий Силен на ослі, що угнувся під старцем,
Хвацько за гриву вхопивсь, хоч напідпитку, — дарма:
То — за менадами він, то вони — від нього й до нього,
Й поки, невдаха-їздець, ослика прутом шмага,
Раптом не втримавсь-таки — стрімголóв через вуха ослячі
Гепнув, сатири ж йому: «Батьку, вставай же, вставай!»
Поки те діється, Вакх на обвитій плющем колісниці
[550] Тиграми править; в руках — віжки дзвенять золоті.
Дівчині — голос, рум’янець пропав, про Тесея забула,
Тричі хотіла тікать — тричі в’язав її страх.
Кинуло в дрож її; колос пустий так од вітру здригнеться,
А на грузьких мокляках — очеретина суха.
Бог же: «Це я, — мовив їй, — опікун твій вірний. Не бійся!
Станеш, критянко, мені, Вакхові, ти за жону!
Дар мій весільний — небо — візьми: кораблів заблукалих
Будеш сузір’ям новим, ночі оздоба, вести».
Мовивши те, зістрибнув, щоб вона не лякалася тигрів,
[560] З повоза (слід од стопи, божеський слід — на піску).
Діву обнявши, помчав (чи могла опиратись?) на небо:
Що лиш на думку спливе — легко богам осягти.
Ті — Гіменея {175} 175 563. Гіменей — весільний бог. , а ті — вславляють Евгія-Вакха;
Бога — і діву земну ложе з’єднало святе.
Тож, коли Вакха дари на столі будуть перед тобою,
А коли трапиться ще й гарна сусідка тобі —
Спершу до святощів ночі звернись, до Ніктелія {176} 176 567. Ніктелій — одне з імен Вакха, «нічного бога». -батька,
Щоб од вина не було шкоди твоїй голові.
Далі — їй не одне, хай лиш натяком, можна сказати:
[570] Знатиме добре, на що їй натякатимеш ти.
Потім черкни щось вином, хай стіл лестить замість тебе,
Хай вона знає, над ким влада її відтепер.
В очі — очима дивись, хай жагу твою бачить, бо часто,
Хоч і німують уста, мову обличчя веде.
Келих, з якого вона надпила, поспіши перейняти —
Й де ще тепло її губ, там його й ти пригуби;
Візьме шматочок якийсь — туди ж сягнувши рукою,
Пальцями пальців її мов ненароком торкнись.
Ще ж роби так, щоб тебе — й чоловік її уподобав:
[580] Дружба ця їй і тобі стане в пригоді не раз.
Випаде жереб на учті тобі — йому поступися,
Він хай бере твій вінець, він хай керує питтям.
Чи дорівняє тобі, а чи ні — йому віддай першість,
Що б не казав він, а ти — тут же підтакуй йому.
Певний це, втоптаний шлях — уміло друга вдавати,
Втоптаний, певний, але — ковзко й на ньому бува.
Так управитель не раз перевищує міру належну:
Більше на себе бере, ніж доручали йому.
Ну, а тепер — щодо міри в питті, вона ж — очевидна:
[590] Хай не підводять тебе ні голова, ні нога.
Надто сварóк уникай, а до них — вино спонукає,
Руки, до бійки швидкі, стримуй, попивши вина.
Впав колись Еврітіон {177} 177 593. Еврітіон — кентавр, який на весіллі Пірітоя і Гіпподамії, володарки лапітів, сп’янівши, намагався викрасти наречену, через що й зчинилася бійка між кентаврами і лапітами. , бо не випив, а перепився.
В колі гостей, за вином, дотеп доречний, не гнів.
Як голосистий — співай; гнучкий — берися до танцю, —
Чим обдарований ти — інших тим даром втішай.
Справжнє сп’яніння — біда, удаване — навіть корисне:
Хай заплітається твій, хоч і не п’яний, язик:
Дещо зухваліше ти чи зробив, чи сказав — не журися:
[600] Всяк оправдає тебе: вже напідпитку, мовляв.
«Щасна будь, пані моя, і ти, хто кохається з нею», —
Зич їм; «А хай тобі грець!», — подумки вже додавай.
Потім, як гості почнуть галасливо вставати з-за столу,
Саме при тій метушні гарну нагоду лови:
В гурт увіпхнись, але так, щоб іти побіч любки своєї, —
Пальцями стану торкнись, ногу — ногою відчуй.
Тут і зізнатись пора. Сміліш! Не мнись по-селюцьки:
Доля й Венера стоять лиш за хоробрих людей.
Як говорити і що — не мені вже тебе поучати:
[610] Лиш забажати зумій — мова сама попливе.
Вміло коханця вдавай: мовляв, чую рану у серці,
Ось коли в дію пускай хист і мистецтво своє!
Втім, невеликий то труд: усяка, хай препогана,
Вірить у себе, в свою всепереможну красу.
Та не один, вдаючи, навсправжки таки закохався,
Ким прикидався, тим став — так і скінчилася гра.
Й ви не цурайтеся, кралечки, тих, хто вдавано любить:
Нині нещира любов — щирою завтра стає!
Потай, лестивим слівцем, підточуй серце, юначе:
[620] Так підмиває-гризе берег текуча вода.
Личко, волосся хвали, подивляй, які ніжні у неї
Пальчики, ніжки які і, мов у лялі, стопа.
Тут і цнотлива, повір, хвальбу ту почувши, розтане:
Жінці понад усе — то її врода, краса.
Сором ще й досі хіба не пече і Юнону, й Палладу,
Що у фрігійських лісах віддано першість не їм?
Хвалиш — то пір’ям своїм розцвітає птиця Юнони,
Подумки хвалиш її — не розпускатиме барв.
Любить же навіть рисак біговий, коли часом по шиї
[630] Злегка поплещеш або — гриву розчешеш йому.