Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Й під час гостини ґав не лови: не одне лиш вино там,
[230] Щойно розставлять столи, має займати тебе.
Розчервонілий Амур, взявши ручками Вакха за роги,
Легко, дарма що хлоп’я, бога сп’янілого, гне.
А коли бризки вина зволожать Амурові крильця, —
Ними тріпоче, але — й з місця не зрушиться він.
А коли крильцями б’є — летять урізнобіч ті краплі —
Й навіть вони, хай дрібні, — то наче стріли в серця.
Духу вино додає, до кохання жагу роздуває,
Вихилиш келих до дна — туга покине тебе.
Сміх бере гору тоді, до змагання й злидар чує силу,
[240] Болі, турботні думки вже не охмарять чола.
Рідкісна в нашу добу заполонює душу відвертість,
Підступи й хитрощі геть бог правдолюбний жене.
Ось коли хлопців серця в свої сіті ловили дівчата:
Владна Венера й вино — наче вогонь у вогні.
Не покладайся лише на оманливе світло лампади:
Не за вином, не вночі вроду цінити берись.
Білої днини Паріс до трьох богинь приглядався,
Поки Венері сказав: «Першість тобі віддаю».
Ніч, на те вона ніч, — приховає будь-яку ваду.
[250] Тож перша-ліпша з дівчат гарною буде вночі.
Про самоцвіти, багрець — суди при денному світлі,
Так і поставу, красу оком удень окидай.
Щé називати місця, що на здобич жіночу багаті? —
Краще піщинкам вести, скільки там є їх, лічбу.
Байї згадати іще, узбережжя мережане Байїв,
А чи купальні, що в них води сірчані паркі?
Зранений в серце, зітхнув не один, покидаючи місто:
«От тобі й полікувавсь у славнозвісній воді!»
Ось біля Рима, в зеленім гайку, — святиня Діани {168} 168 259. Святиня Діани — храм в Аріції, при Аппієвій дорозі; за жерця міг бути тут лише раб-утікач, що вбив свого попередника. :
[260] Владу верховну й у ній збройна рука здобула.
Діва, що в цноті живе й зневажає стріли Амура,
Людям стільком завдала, гнівна, й завдасть іще ран.

Досі, нерівноколесу вперед женучи колісницю,
Муза вказала тобі щедрі для ловів місця.
Зараз викладу те, в який спосіб тобі вполювати
Ту, що вподобав, а це — стрижень повчання мого.
Хто б ви й де б не були, зосередьтесь, тямкі до науки,
Й до обіцянок моїх вухо прихильно схиліть!
Спершу гарненько затям: поміж краль не буває такої,
[270] Що не далася б до рук — сіть лише вправно закинь.
Змовкнуть скоріше пташки навесні, серед літа — цикади,
А меналійський гончак буде тікать од зайців,
Ніж за ласкаве слівце не віддячить ласкою жінка:
В вічі казатиме «ні», в думці звучатиме — «так».
Втіх потаємних юнак а чи дівчина рівно жадають,
Той — неприховано, ця — глибше ховає жагу.
От ухвалили б ми, чоловіки, не спішити з любов’ю —
Жінка до нас по любов першою б мусила йти!
Мукає — кличе бика на лугу соковитім телиця,
[280] Лунко й кобила ірже, тільки-но вгледить коня.
В нас не така невгамовна жага, не така вже нагальна,
Знає межу чоловік, хоч і пройма його хіть.
Ти от Бібліду {169} 169 283-340. Підкріплюючи своє твердження, що кожна жінка, навіть найстійкіша з вигляду, не «гордуватиме ласкою» (273) й здатна заради цього на злочин, Овідій наводить приклади з міфології: Бібліда , дочка Мілета, покохала свого брата Кавна («Метаморфози», IX, 446–664); Мірра — свого батька Кініра (там же, X, 298–518); дочка Геліоса і Персеїди Пасіфая — бика; Скілла , дочка мегарського володаря Ніса, запалавши пристрастю до Міноса, що облягав Мегару, зрадила свого батька («Метаморфози», VIII, 6-151); Клітемнестра зрадила свого чоловіка Агамемнона (Атріда), зійшовшись з Егістом; Медея , дочка колхідського володаря Еета, покохавши Ясона, надіслала його нареченій Креусі в дарунок отруєний одяг і діадему, що спалили її суперницю, потім — повбивала своїх дітей; через жіночу пристрасть постраждав Фенікс , син Амінтора і Гіпподамії : остання підмовила свого сина вступити в любовний зв’язок із батьковою коханкою; розлючений батько осліпив і прогнав сина; Федра , друга дружина Тесея, закохавшись у Тесеєвого сина Гіпполіта, але не домігшись взаємності, звела на нього наклеп, що й призвело до загибелі Гіпполіта; Ейдотея , сестра Кадма, друга дружина фракійського володаря Фінея, з його намови виколола очі своїм пасинкам. згадай, що до брата злочинним палала
Пломенем і через те, врешті, повисла в петлі.
Мірра ж — батька свого, не як доньці личить, любила —
Тож не на волі тепер, а під корою вона.
Слізьми пахкими її, що з дерева скрапують нині,
Змащуєм тіло; в сльозі — діви ім’я збереглось.
Десь по затишних долах, у підніжжі лісистої Іди,
[290] Білий-білісінький бик, стада окраса, бродив.
Мав він на лобі лише, між рогами, чорну пляминку,
Весь же — одна білизна, весь — наче у молоці.
Кноські й кідонські телиці замукали: кожній хотілось
Того бика на собі буйну відчути вагу.
Та Пасіфая запрагла з биком пов’язатись любов’ю,
Тут же телиці гладкі стали ненависні їй.
Знане кажу: навіть Крит, на якому сто міст гамірливих,
Хоч полюбляє брехню, не заперечить мені.
Кажуть, своєю ж рукою вона, хоч до того не звикла,
[300] Рвала м’які для бика трави і листя дерев.
Всюди за стадом ішла, а про мужа й не споминала:
Той білосніжний рогань гору над Міносом взяв.
Що ж зодягатись тобі у прегарне вбрання, Пасіфає?
Таж на прикрасах твоїх не розуміється бик.
Нащо люстерко здалось, коли йдеш на узгір’я за стадом?
Нащо волосся щодня так укладати і так?
Радше у дзеркало глянь: воно скаже, що ти не телиця,
Бути ж рогатою, ой, як же хотілось тобі!
Міноса любиш іще, то чи варто шукати коханця?
[310] А на обман потягло — мужа шукай, не бика.
Де там! У гори, ліси прожогом із шлюбної спальні
Мчить, мовби гнав її Вакх — буйний Аонії бог.
О, як то часто корову пекла вона заздрісним оком:
Чим це, мовляв, ось така вабить обранця мого?
Бач, вона все перед ним соковиті витоптує трави —
Думає, глупа, що й він з неї не зводить очей.
Мовивши, тут же велить ні в чому не винну телицю
Гнати з лугів на ріллю — під луковидне ярмо,
Чи на заріз, ніби в жертву богам, щоб суперниці серце
[320] Взяти до рук, як лиш їй груди ножем розітнуть.
Ще й примовляла, кожній із жертв, добуваючи серце:
«Йди ж і коханця мого зваблюй, така ось, тепер!»
То їй Європою бути кортить, то — Іó: ця — в корову
Перемінилася; ту — бик віз на спині своїй.
Врешті, свого домоглась: у кленовій корові од нього
Плід понесла-таки, й плід — видав запліднювача.
Варто критянці було не зважати на пристрасть Тієста, —
Ой, та чи легко жоні вірність весь вік берегти! —
Коней не стримав би Феб серед неба й назад, до Аврори,
[330] Він колісниці б тоді не розвернув на бігу.
Волос пурпурний у батька дочка непомітно украла,
В Ніса, й круг лона її — голови лютих собак.
Марса уникнувши на суходолі, на морі — Нептуна,
В рідному домі Атрід жертвою жінки упав.
Хто не сплакнув над огнем ефірської діви Креуси?
Хто про Медею не чув — матір, убивцю дітей?
Фенікс, Амінтора син, невидющі виплакував очі.
Рвав Гіпполіта живцем коней сполоханих шал.
Що ж осліпляєш невинних дітей? На твою божевільну
[340] Голову, прийде пора, — кара, Фінею, впаде!
Вся та біда — од жінок: у них бо хіть і сильніша,
Й шалу любовного в них більше, ніж в чоловіків.
Сумнівів, отже, не май: будь-яка може стати твоєю;
Хтозна, чи з-між багатьох мовила б «ні» хоч одна.
Хай і відмовить яка, але кожній лестять залицяння,
Хоч ошукався — дарма: що та відмова тобі?
Чи ошукався, однак? Нове залицяння — солодше:
Більше сусідське добро, аніж своє, до душі.
Завше-бо й нива чужа урожаєм багатшим рясніє,
[350] Завше й чужа череда вим’я повніше несе.