Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Не бороню тобі, кралі такій, чинити перелюб,
Тільки б не знати мені — з ким ти, і як, і коли!..
Бо чи до цноти тебе я присилую оком суворим?
Хай уже буде, як є, — скромну хоча б удавай!
Блудить не та із блудниць, що перечить: «Я не блудниця!»
Блудом хвалитись — оце, справді вже, стид і ганьба!
Що то за безум: дневі — нічні таємниці звіряти
Й голосно всюди — про те, що відбувалось тихцем?
Навіть повія і та, з будь-ким прилягати готова,
[10] Щоб не ввійшов хто бува, двері на засув бере.
Ти ж наче дбаєш про те, щоб місто плескало про тебе, —
Славі недобрій сама ласу поживу даєш.
Май хоча трохи ума, хоч наслідуй сором’язливих, —
Може, і я попри все в чесність повірю твою.
Що вже ти чиниш, чини, та бодай заперечуй ті вчинки
І хоч про око людське бесіду скромну заводь.
Є, зрозуміло, місце таке, де править розпуста, —
Там вже догоджуй собі, сором за двері жени!
Вийти пора — за поріг не винось розпусти своєї, —
[20] Що на постелі було — знати постелі самій!
А на постелі вже ви — то й туніки зняти не сором,
Ані — стегно при стегні — біля коханця лягти.
Там хай між губки рожеві твої язиком він проникне,
Там хай на безліч ладів вас утішає любов.
Хай не вмовкають зітхання-слова, жагóти пожива,
Хай від солодких забав ложе під вами тремтить.
А одягаючись — цноту вдягни до найближчої втіхи.
Що непристойне було — скромністю те приховай.
Дуриш — дури вже й мене, щоб не знав я хиби своєї:
[30] Хай легковірність хоча б дурневі втіху дає!
Що ж тоді ти при мені ті записки шлеш і приймаєш?
Що таке з ложем твоїм? Догори дном тут усе!
А твоя зачіска? Так і за ніч не скуйовдиш волосся…
Що то на шиї твоїй — зуба шаленого знак?
Так уже блудом своїм ти хизуєшся переді мною?
Вводиш в неславу себе — то хоч мене пожалій!
Тьмариться розум мені, коли зізнаєшся у блуді,
Потом холодним мене, чую, проймає всього.
То я люблю, а то знов — ненависть чую до тебе,
[40] Смерті я зичу тоді, смерті, але — для нас двох.
А попри те не збираюсь тебе на гарячім ловити —
Ба, ще й дарунком назву вміло прихований блуд.
Та коли навіть зловлю на гарячім тебе мимоволі
Й сором на власні свої вічі побачу-таки, —
Що очевидним було, — очевидне сам заперечу:
Скориться зір мій твоїм, солодкомовна, словам!
Та чи то важко здолати того, хто сам піддається?
Тільки скажи, не забудь: «Я — без вини», — от і все.
Тих пару слів достатньо тобі, щоб виграти справу:
[50] Як не закон, то суддя, вір, оправдає тебе.

Інших поетів шукай, солодких любощів мати {148} 148 1. Любощів мати — Венера. :
Це вже остання межа милих елегій, що їх
Склав я, полів пелігнійських дитя, й мені всі ті вірші,
Милі забави мої, сорому не принесли.
З вершників давніх мій рід — якщо це вагу якусь має —
Тож не у бурях війни стан цей здобув я собі.
Мантуя нині Вергілієм горда, Верона — Катуллом,
Я ж — уславлю колись тиху Пелігнію ту,
Що благородним мечем свободу свою боронила, —
[10] Римом тоді потрясла сила {149} 149 10. Римом… потрясла сила … — йдеться про союзницьку війну (91–88 до н. е). союзницьких військ.
Оком захожий окине Сульмон, що водами славний,
Стіни його, що кільцем скромні поля обвели, —
«Краю, — промовить, — раз ти зростив такого поета,
Хай і малий ти, — назву краєм великим тебе».
Милий хлопчино, і ти, Аматусіє {150} 150 15-17. Аматусія — Венера. , милого мати,
Вийміть із поля мого знаки свої золоті:
Ось уже тирсом важким дворогий Ліей потрясає, —
Коней на ширші поля він мені гнати велить.
Ніжних елегій рядки, моя Музо грайлива, прощайте!
[20] І після мене мій твір житиме довгі віки.

Хто з вас і досі не чув, що кохати — також мистецтво,
Хай, прочитавши цей твір, буде в коханні митцем.
Що ж бо вітрило, весло, як мистецтво судном не керує?
Що скакуни запальні? Що без мистецтва Амур?
Автомедонт {151} 151 5. Автамедонт — візник Ахілла. по-мистецькому вмів колісницею править,
Тіфій з умінням тонким вів гемонійське {152} 152 6. Тіфій — вмілий керманич на судні Арго. Гемонійське — фессалійське: Іолк у Фессалїї — батьківщина Ясона, вождя аргонавтів. судно.
Я — за наставника з волі Венери в хлопчини Амура,
Я на любовних стежках — Тіфій і Автомедонт.
Буйної вдачі Амур: неохоче мені він кориться,
[10] Все ж — то хлоп’я: виховній ще піддається руці.
Гри на кіфарі Ахілла колись научав син Філіри {153} 153 11. Учителем Ахілла, сина Пелея (Пеліда), був кентавр Хірон, син Кроноса і Філіри . —
М’якнув од гомону струн дух вихованця жорсткий.
Хто ворогів незчисленних жахав, а деколи й друзів, —
Сам перед старцем, було, сивоголовим тремтів.
Ту, що її потім Гектор відчув, — непоборну долоню,
Він під тростину хльостку сам же не раз підставляв.
Учень Хірона — Пелід, мій — Амур; як свавільні обидва,
Так і богині сини — парость Еака й Амур.
Та чи плужному бику ярмом не обтяжують шиї?
[20] Та чи вудил не гризе навіть породистий кінь?
Тож і мені піддається Амур, хоч разить мене в груди
Стрілами з лука свого, палить жорстоким огнем.
Хай він дошкульніше б’є, хай вогнем усе глибше діймає:
Вразить гостріше мене — краще йому відплачу.
Та не від Феба, правду скажу, перейняв я те вміння,
Не запозичив його з лету небесних птахів,
Не научали мене, пастуха на Аскрійській долині,
Кліо і вісім її розумом славних сестриць {154} 154 28. Кліо і вісім… сестриць … — Гесіод, уродженець Аскри в Беотії, у вступі до «Теогонії» розповідає про те, як дев’ять Муз ввели його в коло поетів. —
Досвід цю книгу живив; довіряйте їй: викладу віршем
[30] Правду всю. Правді моїй, ненько Амура, сприяй!
Одаль, пов’язки тонкі {155} 155 31-32. Пов'язки тонкі … — стрічки, якими пов’язували волосся; довгий одяг — ознака заміжніх жінок. , соромливих ознако, тримайтесь!
Одаль — хто білість ноги довгим одінням окрив!
Я про кохання співаю легке, про дозволені втіхи —
Квіти, що потай рвемо, — не про злочинну жагу.