Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Хто ж то нині, скажіть, благородні мистецтва шанує?
Хто надбанням дорогим пісню солодку назве?
Хистом у давні часи, а не золотом люди пишались.
Нині, як грошей нема, значить, ти неук — і край!
Хвалить книжки мої любка моя. Та що мені з того?
Вірш мій впускає у дім, а віршувальника — ні.
Хвалить мене; та хвалений — двері хіба поцілує.
От і ходжу навмання в парі із хистом своїм.
А нещодавній вояк, доробившись ранами статку {125} 125 9. Доробившись… статку … — тобто необхідного майна, щоб домогтися вершницького стану. ,
[10] Вершник, що кров’ю жививсь, нині при ній, а не я.
Як же ти можеш, зоре моя, обіймати такого?
Як у його, скажи, як, зоре, обіймах лежиш?
Ця голова — як не знаєш, то знай: до шолому навикла,
Бік, що при боці твоїм, — до горлоріза-меча.
Ліва рука з золотим (непідхожа й пізня окраса)
Перснем {126} 126 15-16. Золотий перстень на лівій руці — знак вершника. — тримала щита, а на правиці, торкнись, —
Кров була, та чи її, людовбивчої, можеш торкнутись?
Де ж воно нині — гай-гай! — серце чутливе твоє?
Глянь на ті шрами його, на давні сліди рубанини, —
[20] Те, чим багатий тепер, — тілом собі заслужив.
Може, ще й хвалиться тим, що стільком перерізав горлянку, —
Все ж доторкаєшся ти, жадібна, до його рук!..
Я ж, котрий народивсь і Фебові, й Музам служити,
Вірші — дверям хіба, дверям голошу глухим!
Тож не моїй, в кого глузд, віддавайсь науці дозвільній —
Вчися стояти в рядах, за таборами іти.
Удосконалюєш вірш? Веди сотню першу до бою!
Щастя, Гомере, й тобі тут би всміхнутись могло!
Знавши, що золото — понад усе, звів діву Юпітер
[30] Й сам їй собою сплатив — став він дощем золотим {127} 127 30. Став він дощем золотим . — Йдеться про Данаю. .
Доки платні не було, строгим батько був, донька — цнотлива:
Двері — цілісна мідь, вежа — залізо одне.
Та, лиш у золото перемінивсь розумний спокусник, —
Що повелів їй, те вмить діва послушно дала.
Ще коли древній Сатурн {128} 128 35. Сатурн — батько Юпітера, міфічний володар Італії (у греків — Кронос); вірили, що за його часів на землі був «золотий вік». щасливо правив на небі,
Різні скарби в глибині, в темряві крила земля.
Золото, срібло і мідь, і те ваговите залізо —
Все побіч манів було, не одгрібали ще їх.
Інша річ — дóбра земні: пшеницí колосились без плуга;
[40] Плід — на гіллі; у дуплі — меду по вінця було.
Землю тоді ще ніхто важким не прорізував ралом,
Та й землемір ще ніде меж не проводив на ній.
Моря не било весло, раз по раз пірнаючи в воду:
Смертному берег морський краєм мандрівки ставав.
Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила:
Надто вигадлива ти — тільки ж на шкоду собі!
Нащо-бо навколо міст — укріплені вежами мури?
Нащо вкладаєш до рук братоубивчі мечі?
Море навіщо здалось? Суходолу замало? Рушай же
[50] В небо — там облаштуй третю посілість собі!
А таки варто туди, де святиню Квірін уже має,
Лібер, Алкід {129} 129 51-52. Квірін — староіталійське божество; згодом його ототожнювали з родоначальником римлян — Марсом. Далі — божества, що первісно були смертними. Алкід — Геракл. , а до них — Цезар недавно піднявсь.
Не для посівів — у пошуках золота риємо землю.
Кров’ю, у лютих боях, воїн майна доробивсь.
Нині убогим до курії зась; усі почесті — в грошах,
В них і повага судді, й вершника гордість — у них.
Хай собі все заберуть — і Форум, і Марсове поле,
Хай будуть в їхніх руках мир і кривава війна, —
Не зазіхали б лишень, ненаситні, на любощі наші,
[60] Дещо б і нам, біднякам, у володіння дали!..
Хай би й сабінка сувора була — її, мов рабиню,
Дома триматиме той, в кого не бракне майна.
То мені сторож грозить, то вона чоловіка боїться,
А заплатити б я міг — зникли б обидва з очей.
О, якби месником був якийсь бог за кривди коханців, —
Кривдно добуте майно хай би на порох зітер!

Раз оплакáли синів мати Мемнона й мати Ахілла,
Раз уже навіть богинь доля діймає така, —
Плачучи, й ти розпусти, Елегіє скорбна, волосся:
Нині наймення твоє в лад із журбою {131} 131 4. В лад із журбою … — елегія («жалобна пісня») спочатку була пов’язана з похоронним оплакуванням. звучить!
Ось твій обранець, Тібулл, твоя, Елегіє, слава, —
Попелом, димом стає у похороннім вогні.
Он син Венери з сагайдаком порожнім ступає…
Зламаний лук у руці і без вогню смолоскип.
Глянь лише, як він іде, — додолу крильця, — нещасний,
[10] Як що є сил раз у раз б’є в голі груди себе?
Як, обважніле од сліз, поспадало на шию волосся,
Як через схлипи йому з уст добувається плач?
Кажуть, він так побивавсь, коли брата Енея ховали, —
З дому твого він таким, Юле {132} 132 13. Брата Енея ховали … — син Венери Амур (Ерос) доводився Енеєві братом. Юл — син Енея. , виходив тоді.
Смертю Тібулла й Венера сама смутилась не менше,
Ніж у той день, коли вепр іклом уклав юнака {133} 133 16. Юнак — улюбленець Венери Адоніс. .
Кажуть, що й небо дбає про нас, натхненних поетів,
Дехто гадає, що нам дух божества не чужий.
Що з того? Смерть навісна — й на високе, бач, зазіхає, —
[20] З темряви тягне й до нас руки захланні свої.
Чим батько-мати, скажи, помогли ісмарійцю Орфею?
Що з того, що й хижаків піснею він чарував?
Лін — Орфеєві брат, і все ж, повідають, за Ліном
Плакала ліра лунка десь у дібровах-лісах.
І меонійця згадай — джерело невсихаюче пісні,
Вічно до нього співець буде хилити чоло, —
В темний Аверн і його занурила днина остання,
Лютого вогнища жар лиш його пісні не зжер.
Трої облога у ній, Пенелопи-жони у ній тканка:
[30] Що за всю днину натче — нишком розпустить за ніч.
Так Немесіди в віках, так Делії житиме ймення —
Ти оспівав їх обох — першу й останню любов.
Що ж ті жертви тепер? Що звуки єгипетських систрів?
Що то, скажіте, дає — в ложе самотнє лягать?
Бо, якщо доля лиха забирає найкращих, то де ж ті —
Вибачте за прямоту! — де справедливі боги?
Чесність шануєш — помреш; у храмі ти — з храму кістлява,
Як не задобрюй богів, тягне в могилу тебе.
Ти посвятився пісням? Поглянь-но, що від Тібулла
[40] Лишиться нині, співця, — урни маленької вміст.
Он похоронний вогонь охопив тебе, віщий поете, —
Як же то зважився він серцем живитись твоїм?..
Видно, й золочені храми богів зжирав би він легко,
Раз на блюзнірство таке не завагався піти!
Зріти того не змогла й володáрка святинь еріцинських —
Зір одвернула, а ще, кажуть, не втримала сліз.
Важко. Та краще вже так, ніж мав би незнаним, без шани
В землю чужинну лягти у феакійськім краю {134} 134 48. У феакійскім краю — в одній із елегій (І, 3) Тібулл згадує, що під час подорожі до Азії захворів на острові Керкіра, що його ототожнювали з островом міфічних феаків. .
Тут, коли гаснув уже, йому мати закрила застиглі
[50] Вічі й на прах дорогий склала останні дари.
Тут і сестра на собі розкуйовджене рвала волосся —
З матір’ю горе важке, розпач ділила вона.
Тут Немесіда була й твоя перша любов… Цілували…
Вогнища, ложа твого не покидали й на мить.
Мовила Делія, перша любов: «Щасливішим зі мною
Був ти; по-справжньому жив, доки до мене горнувсь!»
Їй Немесіда: «Навіщо мою ти оплакуєш втрату?
Таж не тебе, а мене, слабнучи, він обіймав».
Буде Тібулл в Єлисейських полях, якщо після смерті
[60] Ми — не одна лише тінь і не одне лиш ім’я!
Там, щоб зустріти його, вповивши плющем юні скроні,
З Кальвом {135} 135 62. Кальв Гай Ліціній (82–47 до н. е.) — приятель Катулла, оратор і поет. , що любий тобі, вчений Катулле, виходь!
Вийди ж і ти, раз хибна та вість, що зрадив ти друга,
Галле, що крові й життя власного не пощадив {136} 136 64. Крові… не пощадив! — Поет Корнелій Галл, потрапивши в неласку до Августа, змушений був накласти на себе руки. !
З ними, Тібулле, й твоя нині тінь, раз тінь — не пусте щось,
Чесний між чесними, й ти — в їхньому гроні тепер.
Хай же в тій урні спокійно лежать останки поета,
Хай йому з ласки богів буде легкою земля!