Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Що то за день був, коли лиш одному коханцеві стільки
Наворожили ви лих, темні, мов сажа, птахи?
Що то була за зоря, моїй долі така вже ворожа?
Хто то на смертного так серед безсмертних завзявсь?
Щойно лиш чув: «Я — твоя», — та чи миле те володіння,
Що доведеться його з іншими часто ділить?
Та чи не вірші мої привернули увагу до неї?..
Так! До її забавлянь хисту свого я доклав!
Ще й нарікаю, ніби й не сам оспівав ті принади!..
[10] Сам я виною, кажу, що манівцями пішла.
Звідником сам я зробивсь, коханця сам зустрічаю —
Двері, щоб міг увійти, кваплюсь йому одчинить.
Користь од віршів сумнівна була, біда — очевидна:
На моє щастя усяк цілитись миттю почав.
Трою і Фіви я міг, і Цезаря дії вславляти {143} 143 15. Мова про героїчну тематику, протилежністю до якої є грайлива любовна поезія. ,
Міг, та натхненно співав лиш про Корінну свою.
От якби Музи при заспіві ще відвернулись од мене!
От якби впору мене сонячний Феб зупинив!..
Що не найкращим є свідком поет — це добре відомо,
[20] Ще ж якби й віршам моїм не надавали ваги!
Скілла {144} 144 21-22. Овідій зводить тут в одну постать двох Скілл : доньку мегарського володаря Ніса («Метаморфози», VIII, 1-151) і морську потвору, що жила біля протоки між Італією та Сицилією («Метаморфози», XIII, 705–968; XIV, 1-74). із волі співців у батька викрала волос —
От і з-під лона її — люті загавкали пси.
Крила ногам додали, у волосся — змії вплели ми,
З нашої волі Персей мчить на крилатім коні;
Тітія {145} 145 25-40. Тітій — міфічний велетень; за зневагу богині Латони був приречений на вічні муки в підземному царстві. Пес — Цербер. Енкелад — один із титанів. Діви — сирени, морські істоти у вигляді напівжінок, напівптахів. Еола вітри … — повелитель вітрів Еол дав Одіссеєві мішок з вітрами («Одіссея», X, 19 і наст.). Ніоба — донька Тантала; втративши своїх дітей, з горя обернулась на камінь. Діва — німфа Каллісто, яку Артеміда обернула на ведмедицю. Пташка Кекропа — Прокна (див. прим. до «Л.» II, 6, 7). Зуби дракона … — йдеться про Кадма, міфічного засновника Фів; перемігши дракона, він засіяв його зубами поле. Воїни, що зросли з того посіву, почали битися між собою. Живими залишилося п’ятеро; вони й допомогли Кадмові заснувати Фіви. Вогнедишні бики — мова про похід аргонавтів за золотим руном. Ясон, за наказом володаря Колхіди Еета, повинен був зорати поле мідними биками, які вивергали з пащі полум’я. Сестри — Геліади, що оплакували свого брата Фаетона («Метаморфози», II, 1-366). Кораблі Енея, що їх підпалив Турн, велінням богів були перетворені на морських німф. Атреєві страви — йдеться про володаря Мікен Атрея, що вбив дітей свого брата Фієста і пригостив його їхнім м’ясом; від того злочину сонце пішло зворотним шляхом. Рушили скелі … — мова про Орфея, що співом і грою на лірі зрушував скелі й дерева. змусили ми на широкім простертися полі,
Псові, що в зміях увесь, голови три ми дали.
Тисячу рук, щоб тисячу стріл пускав, — Енкеладу,
Дівам у постатях двох — звабні, дзвінкі голоси.
Буйні Еола вітри в ітакійський міх ми загнали,
[30] Серед води через нас гине од спраги Тантал.
Ми обернули Ніобу в скалу, у ведмедицю — діву,
Пташка Кекропа свій жаль з нашої волі снує.
Лебедем — Батько богів, дощем золотим і биком був:
З нашої волі він теж морем обраницю віз.
Ну, а Протей, а ті засіви Фів — ті зуби дракона,
Воїнів плем’я тверде, а вогнедишні бики?
А твоїх сестер, нещасний Погоничу, сльози янтарні?
А кораблі, що в морських перемінились богинь?
Далі — як сонячний бог від Атреєвих страв одвернувся,
[40] Ще — як за гомоном струн рушили скелі тверді…
Все дозволяють собі на вигадки вдатні поети,
Що ж там було, а що ні — це вже не їхня журба.
Мали й мої для Корінни пісні сприйматись як жарти,
Ваша наївність, однак, нині на шкоду мені.

З краю фалісків дружина моя, отож прибули ми
В місто, яке для нас ти, мужній Камілле {146} 146 1-2. Фаліски — італійське плем’я, яке населяло Етрурію; Фурій Камілл , римський полководець, у 396 р. до н. е. здобув етруське місто Вейї. , здобув.
Чистим обрядом тут жриці взялись шанувати Юнону —
Грищами і принести в жертву найкращу з телиць.
Бачити весь той обряд — чимала нагорода за втому:
Вгору дорога туди, по крутосхилу вела.
Гай там густий. Ще густішу тінь розіслали дерева.
Глянеш — і думка майне: місце те — для божества.
Є і вівтáр. Звучать молитви і ладаном пахне —
[10] Хтось нашвидку той вівтар у давнину спорудив.
Звідси, під голос дуди, по засланій килимом стежці
В свято щорічне іде повний шаноби похід.
Білих, мов сніг, телиць ведуть під оплески люду, —
На трав’янистих лугах тут випасались вони, —
Йдуть і бички молоді, яким годі ще бити рогами,
Далі, з низького хліва, свинку жертовну женуть,
Повагом суне й отар провідник — баран круторогий,
От лиш з кози у цей день жертва б немила була:
Викрила, кажуть, Юнону вона: озвалась у лісі —
[20] Й та зупинила свій біг — саме тікала тоді.
Й нині стрілу ще пускають у зрадницю: хто з хлопчаків їй
Рани завдасть, той козу як нагороду бере.
Світлій богині в цей день юнаки й цнотливі дівчата
Стелять, куди має йти, килим гостинно до ніг.
Золото і самоцвіти ясні у дівчат на волоссі,
Палла сягає ясна аж до золочених стіп.
У білосніжнім вбранні за грецьким звичаєм предків
Повагом на голові речі жертовні несуть.
Мовкне всяк у ту мить, похід-бо йде злотосяйний:
[30] Он своїм жрицям услід постать богині пливе.
Й тут нам аргівці зразком: як було Агамемнона вбито,
Злочину місце, майно, батьківський статок увесь
Кинув Галез {147} 147 33. Галез — супутник Агамемнона. , а тоді, наплававшись, намандрувавшись,
Він під ті мури колись камінь щасливий заклав.
Він же й фалісків навчив, як Юноні свято справляти, —
Хай воно люду й мені буде всякчас на добро!