Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Ніч була. Сон і мені зімкнув натомлені вічі.
Тут і наснилось таке, аж затремтіла душа.
Сонцем осяяний горб, дубовий гайок у підніжжі,
Різноголосся птахів поміж галуззям рясним.
Нижче, під гаєм, зеленню луг засліплював очі,
Пишну травицю його тихий струмок годував.
Сам я під листям дерев од спечного дня заховався,
Спека ж діймала мене навіть під листям дерев.
Тут і з’явилась нараз, квітучі смакуючи трави,
[10] Біла корова; на ній — ані пляминки ніде.
Білим таким не буває й сніг, що тільки-но випав
І по долинах іще водами збігти не встиг,
Чи молоко од вівці, що цівками в повну дійницю
Туго з набряклих дійок, піну збиваючи, б’є.
Був їй супутником бик — за мужа корові щасливій;
Побіч красуні-жони й він собі ліг на траву.
Доки полігував так і смачні пережовував трави,
Заново живлячись тим, що лиш недавно спожив, —
Сон його, видно, зморив — головою рогатою низько
[20] Він до землі нахиливсь — так мені снилось, кажу.
Бачу, ворона летить; ковзнувши легко в повітрі,
Сіла на зелень м’яку й каркнула, птаха хрипка.
Тричі корову дзьобнула вона й з грудей білосніжних
Шерсті скубнула пучок — цілий пучок білини.
Довго барилася та — й залишила бика і те місце,
На її грудях, однак, бачив я, кров запеклась.
А спостерігши, що одаль бики пасуться на травах, —
Одаль і справді паслись на пасовищі бики, —
Тут же помчала туди й сама, приєднавшись до стада,
[30] Весело стала скубти буйнозелену траву.
Тож поясни мені, хто б ти не був, кмітливий товмачу,
Зміст отих видив нічних — що означали б вони?
Так запитав я, а той, хто сни опівнічні тлумачить,
Мовив, — здавалось, кладе кожне із слів на вагу:
«Спека, що ти в холодок од неї втекти намагався,
Та утекти не вдалось, — то твоя пристрасть палка.
Біла корова — то любка твоя: білосніжні обоє;
Бик, що при ній був, — це ти, в ньому себе упізнай.
Груди ворона дзьобала їй — то це, зрозуміло, —
[40] Звідниця: любці твоїй розум дурманить стара.
А що лишила корова бика, хоча й не одразу, —
Знай, доведеться тобі в ліжку тремтіть одинцем.
На білосніжних грудях корови мітка багряна —
То не без плямки, вважай, та, що кохаєш її».
Мовив відгадувач снів — і відринула кров од обличчя,
Весь я немов зледенів, темінь на вічі лягла.

Бистрий потоку, вздовж берегів шуварами порослий!
Кваплюсь до милої я, — хоч на хвилину вгамуйсь!
Мосту ж ніде, та й порону нема, ні шнура, щоб на той бік
Якось дістатись мені, хвилю веслом не б’ючи.
Тямлю вузеньким тебе: на той бік — рукою подати,
Бо ж і водиці було — ледве що по кісточки.
Ринеш тепер, увібравши сніги сусіднього схилу,
Бурхають води твої, виром нуртують мутним.
Що то дало мені квапитись так, одпочинку не мати
[10] Й ночі за поспіхом тим не відрізняти від дня?
Щоб отак нудитись тут, не знаючи, як на той берег —
Годі й придумати щось — твердо ногою ступить?
Нині б ті крила мені, що з ними нащадок Даная {118} 118 13. Нащадок Даная — Персей. Йдеться про його перемогу над горгоною Медузою.
Голову, в зміях усю, сміло мечем одрубав!
Чи колісницю, що з неї в іще необроблену землю
Кинуто вперше було щедрий Церерин засів {119} 119 16. Церерин засів . — Церера подарувала своєму вихованцеві Тріптолему зерна пшениці та запряжену драконами колісницю, щоб той навчив людей хліборобства. !
Та не пора мені тут на ті вигадки давніх поетів!
Світ і не бачив тих див — і не побачить, либонь.
Понад місткі береги перехлюпнувшись нині, потоку,
[20] Знову до них повернись (вічно б тобі так пливти!).
Вір, ти обурення б не переніс, якби стало відомо,
Що через тебе отак бідний коханець баривсь.
Саме потоки, однак, у коханні б мали сприяти:
Саме потоки не раз чули любовну жагу.
Кажуть, у Мелію, німфу віфінську, блідий закохався
Інах {120} 120 26-53. Інах та інші названі тут постаті — річкові боги, які закохались у німф і смертних жінок. Про боротьбу Ахелоя з Гераклом — у «Метаморфозах» (IX, 1—97). Ідейський Лаомедонт — троянський володар, від якого походив Еней, батько Ілії. : жагою тоді бралась його холодінь.
Два п’ятиліття не пробула ще Троя в облозі,
Як захопила тебе, Ксанте, Неери краса.
І чи не мусив Алфей, покохавши діву аркадську,
[30] Різними землями ген хвилі котити свої?
Кажуть, що й ти обіцяну Ксантові німфу Креусу
Довго, Пенею, ховав десь аж у фтійській землі.
Що про Асопа скажу?.. Про Асопа, кого полонила
Феба відважна, що п’ять дочок на світ привела?
А запитав би я, де, Ахелою, тепер твої роги,
Ти б із жалем відповів: «Гнівний Геракл обламав!»
Тут-бо не про Калідон, не про цілу Етолію йшлося —
Ні! Деяніри лишень кожен із них домагавсь.
Та й семигирлий Ніл, годувальник, що пильно ховає
[40] Десь у далеких пісках витоки буйні свої,
Кажуть, в Еванту, Асопа дочку, аж так закохався,
Що пригасити жаги й у повноводдя не міг.
Так Еніпей, щоб сухим міг обняти дочку Салмонея,
Водам одринуть велів — води й відринули всі.
Не омину і тебе, хто Аргейського Тібуру ниви
Зрошує, посеред скель ложе проклавши собі, —
Ілію ти покохав, хоч жахливий був вигляд у неї:
Нігтя криваві сліди — і на волоссі, й лиці, —
Дядька переступ і Марса вина її гнали, печальну,
[50] Босу, хтозна-куди через безлюдні місця.
Тут із поривчастих вод Анієн її вгледів бурливий —
І, заглушаючи вир, так ось до неї озвавсь:
«Іліє, що з владарів, од ідейського Лаомедонта
Рід свій виводиш, — чому топчеш мій берег, сумна?
Де твоє звичне вбрання? Чому одинока тут ходиш?
Та й у волоссі чомусь білої стрічки нема.
І через що, поясни, ти ридаєш, виплакуєш очі,
Мов у нестямі, себе в груди оголені б’єш?
Камінь, залізо було б, а не серце чутливе у того,
[60] Хто на ті сльози твої без милосердя б дививсь!
Іліє, страх подолай! Палац мій чекає на тебе,
Ріки вшанують тебе, Іліє, — страх подолай!
Сотня й над сотню німф — під твоєю буде рукою:
Сотня й над сотню німф — у володіннях моїх.
Не погордуй лише мною, молю, улюбленко Трої, —
Більшим, аніж обіцяв, я обдарую тебе».
Жалісно мовив. А та, у землю потупивши вічі,
Плакала — наче дощем, лоно скропляла слізьми.
Тричі бралась тікать — над глибінню тричі спинялась:
[70] Далі — ні кроку, бо страх геть її вибив із сил.
Щойно тоді на собі стала рвати безжально волосся,
І нарікання такі з уст їй злітали тремких:
«Чом не лягла я раніш у могилу батьківську прахом?
Був би дівочим тоді той похоронний мій прах!
Факел весільний мені, вчорашній весталці, тримати?..
Вогнища рідного вже, зганьбленій, не берегти?..
Що ж я барюсь? Щоб усяк на блудницю вказував пальцем?
Хай же зі мною на дно піде неслава моя!»
Мовила — й очі, сповнені сліз, полою прикривши,
[80] Вже без чуття, стрімголов кинулась у бистрину.
Бог річковий в ока змиг підклав їй руки під груди —
Й право на ложе своє, кажуть, законно їй дав.
Так, імовірно, й ти в якійсь діві кохався, потоку, —
Свідками ж ваших забав — лиш ті гаї та ліси.
Доки я мовив таке, води ширшали і розливались:
Річище втримати їх, хоч і містке, не могло.
Чим я, шаленче, образив тебе? Чому відтягаєш,
Ставши мені на шляху, мить обопільних утіх?
Ще якби справжнім потоком ти був, якби гомоніла
[90] Світом про славні твої витоки слава лунка…
Ти ж — безіменний; води твої — струмки випадкові,
В тебе ні власних джерел, ні свого ложа нема.
Замість джерел тобі — зливи й сніги, що тануть весною,
Всі ті багатства тобі млява зима подає.
Тож або котиш свою каламуть під вогким, холодним
Небом, або в спекоту куряву ложем женеш.
Чи зачерпне тоді спраглий ходак із тебе водиці?
Чи побажає тобі, вдячний: «Так вічно пливи!»?
Ти — біда для отар, біда ще більша — для ниви;
[100] Іншим це боляче, я ж — тут клопочуся своїм.
Стільки ж то я про потоки, гай-гай, про хіть їхню мовив,
Марно — аж сором бере! — ймення такі називав!
Перед нікчемою тим я про Інаха, про Ахелоя
Згадував, навіть твоє, Ніле, наводив ім’я!
Врешті, на що заслужив, каламутний, того тобі зичу:
Влітку — хай спека, взимі — хай тебе сушить мороз!