Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Кажеш, дружину тобі пильнувати, дурню, не треба?
То задля мене пильнуй, підігрівай мою хіть!
Лиш заборона смаку додає; дозволиш — набридне.
З дозволу — бовдур хіба, телепень буде любить.
Хай і страхи водночас, і надія служить коханцям,
Хай і відмова не раз місце благанню дає!
Що мені з щастя того, як його не відтінить хмарина?
Те, що нічим не грозить, те й не привабить нічим.
Дивну цю рису в мені таки вгледіла хитра Корінна, —
[10] Знає, кмітлива, тепер, як упіймати мене!
Скільки разів (мовляв, голова болить, нарікала)
Я хоч-не-хоч за поріг мусив од неї іти…
Скільки разів дорікала мені — й ні в чому не винен
Мусив я стільки ж разів бути її прохачем!
Так одуривши мене, пригаслий вогонь піджививши,
Знову благанням моїм радо назустріч ішла.
Що то за ласки були! А що за слова найсолодші!
Скільки цілунків було — бачать боги! — і яких!..
Так от, кралечко, й ти, що недавно мій зір полонила,
[20] Підступів часто лякайсь, часто мені відмовляй.
Перед порогом твоїм не раз мене змушуй лежати
Й мерзнути там одинцем, доки тягтиметься ніч.
Так, лише так загартуєш любов, що міцнітиме з часом, —
Ось що мені до смаку, ось що снаги додає!
Інша, розпусна, любов, по яку — рукою сягнути,
Шкодить: мов меду об’ївсь — що за приємність у ній?
Не заховав би Данай свою доньку в мідяній вежі, —
Від Громовержця у тяж, певно, вона б не зайшла.
Ока з телиці Іо й на мить на спускала Юнона —
[30] Й Зевс іще дужче її, діву рогату, кохав.
Вабить доступне, легке — то з дерев зривай собі листя,
Дзбанами воду черпай у повноводій ріці.
Хочеш коханця тримати в руках — крути ним частіше.
Ну й настанови даю!.. Знову на лихо собі!..
Та, хай там що, а мене, зізна ю сь, нудúть від догоди:
Ловлять мене — я втікач, а утікають — ловець.
Ти, хто за жіночку, кралю свою, аж надто спокійний,
Двері свої під замком, лиш вечоріє, тримай.
Хто крадькома на поріг твого дому ступає, розвідай,
[40] І чому в тиші нічній брешуть собаки не раз.
Що за листи, що їх служка метка приносить-відносить,
І чому кралі твоїй спати окремо кортить.
Хай ось таке допече, дійме тебе аж до живого,
Щоб на підозрі твоїй я свою хитрість гострив.
На побережжі, кажу, на безлюдді, пісок нехай краде,
Хто собі взяв за мету дурня дружину любить.
Ось що затям: якщо вірити жіночці не перестанеш,
То перестане вона милою бути мені!
Довго я всяке терпів: будеш добре її пильнувати —
[50] Добре я, думав, тебе зможу водити за ніс.
Бевзь ти однак! На таке, що й сором мужу дивитись,
Дивишся — тим і кладеш край насолоді моїй!..
Що ж це — о горе мені! — й не знатиму вже заборони?..
Вже й не помститься ніхто за подаровану ніч?
Жодних віднині страхів? Не зітхатиму вже на постелі?
Приводу вже не даси, дурню, щоб кляв я тебе?
Що мені з того, скажи, дурнуватого звідника-мужа?
Він, недотепа, мені смак до любові псує!
Іншого йди пошукай, кому люба така терпеливість:
[60] Доки мовчиш, як той пень, — я не суперник тобі!

Ліс предковічний стоїть, що роками не відав сокири, —
Віриться: тут божество має оселю свою.
Б’є між дерев джерело. Понад ним — глибока печера.
Серед гілля звідусіль солодко тужать пташки.
Поки проходжуюсь тут, окритий розлогою тінню,
З думкою: що ж то мені Муза нашепче моя, —
Бачу, Елегія йде: вузлом — пахуче волосся,
Ніжка — коротша одна, це я таки спостеріг.
Вид — хоч малюй: принадне лице, прозора накидка,
[10] Навіть у ваді ноги криється зваба якась.
Далі й Трагедія в довгім плащі ступає сягнисто:
Темне волосся крилом — на похмурному чолі.
Скіпетром в лівій руці, сувора, владно хитала,
Ногу (в котурнах була) їй обвивав ремінець.
«Ну, то коли покладеш, — почала вона, — край тій любові,
Ладен те саме весь час, млявий поете, товкти?
Де тільки п’ють, — усяк поведе про твою легковажність,
Де перехрестя доріг — всяк про ледачість твою.
Пальцем частенько вже вказує всяк на тебе, поета:
[20] Он, мовляв, той, кого бог жаром діймає, Амур.
Не помічаєш хіба, що ти — вже як байка для Риму,
Й сам же, собі на ганьбу, ще й підживляєш її.
Час на поважне звернуть, од тирса {111} 111 23. Тирс — жезл Вакха (Діоніса): у своїх витоках трагедія пов’язана з його культом. черпати наснагу!
Досить уже зволікань! За величаве берись!
Хисту свого не марнуй, оспівуй діяння героїв, —
Скажеш, я знаю, що ти — пустощів повен своїх.
Дійсно, грайлива твоя для дівчат не скупилася Муза,
Тільки ж легкі ті лади — то сама юність була.
Нині старанням твоїм, Трагедія Римська, хай славлюсь,
[30] Хай у веліннях моїх зблисне натхнення твоє!» —
Мовила. І, як була, у своїх барвистих котурнах,
Голову рвучко тоді, пишноволоса, звела.
Та посміхнулась лишень і, скоса скинувши оком
(Миртову гілку, здалось, мала в правиці вона):
«Що ж, — відмовила їй, — вже так напираєш на мене?
Чи, без напору того, ти — уже справді не ти?
Чи ж і сама до нерівного розміру ти не вдалася?
Чи не моїм же вела віршем зі мною бої?..
Ні, до величних пісень — своїх мені не рівняти,
[40] Твій неозорий палац хатку затінить мою.
Я легковажна; турбота моя — Купідон легковажний;
Дбаю про скромне, своє, а за чуже не берусь.
Якби не я — була б грубуватою навіть Венера.
Їй, що є серця й снаги, неньці Амура, служу!
Де в чому все-таки вище стою: переносити можу
Навіть таке, що й тобі хмару жене на чоло.
Двері, що перед твоїм, хай який він, устоять котурном,
Я щебетанням своїм за якусь мить одчиню.
Як обійти сторожів — чи не я навчила Корінну,
[50] Як їй умінням тонким — грубі ламати замки,
Як із постелі ковзнуть, розв’язавши на туніці пояс,
І, щоб нечутно було, в тиші майнути нічній.
Я ж, пам’ятаю, не раз висіла на дверях жорстоких,
І з перехожих будь-хто міг прочитати мене.
Ще ж — бувало й таке — я пазуху служки, аж поки
Сторож не піде кудись, мала за сховок собі.
А, було, милій в дарунок мене ти послав на вродини…
В воду жбурнула вона, варварка, друзки одні!..
І чи не я твого хисту гінкий доглянула засів?
[60] Мій в тебе дар, а вже, бач, інша ним очі пасе».
Змовкли обидві. А я: «Обох вас молю, заклинаю, —
Лагідно слух прихиліть до боязких моїх слів!
Ти мені скіпетр у руку даєш, у котурни взуваєш —
Ось уже й слово гучне ладне злетіти із вуст…
Ця ж — любові моїй дає славу тривку… Залишайся
Й далі, ласкава, єднай довший — з коротшим рядком!
Дай хоча б крихту якусь, Трагедіє, часу співцеві:
Перед тобою — віки; крихтою — рада вона».
І пожаліла співця… Не вагайтесь, любощі ніжні,
[70] Поки дозвілля, а там — праця поважніша жде.