Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Хто про Церерин обряд повідатиме темному люду?
Хто розголосить пісні самофракійських жерців {213} 213 601-602. Церерин обряд — т. зв. Елевсінські містерії в Аттіці, до яких допускалися лише втаємничені. Самофракійські жерці — від назви острова Самофракія в Егейському морі; йдеться про таїнства підземних богів. ?
То не найвища з чеснот — язика за зубами тримати,
А про таємне плескать — ницість найнижча таки.
Тож по заслузі Тантал-балакун умліває від спраги,
Хоч у воді, — й не сягне з гілки рясної плодів!
Надто Венера велить її таїнства всім шанувати —
Хто язикатий, тому краще до неї не йти!
Хоч не у скрині лежить обрядове начиння Венери,
[610] Хоч ошалілі жерці лунко в кімвали не б’ють,
Все, їй належне, однак, — у життя щоденного плині,
Все — поміж нас, але так, щоб на очах не було.
Навіть Венера, як одяг зніма, то відводить лівицю
Й, ледь повернувши її, сором приховує свій.
Тільки тварина будь-де, на виду, годить своїй хіті —
Дівчина, бачачи це, в землю потуплює зір.
Наші ж утіхи — це спальні півтінь, зачинені двері
І покривало тонке: голі ж ми не лежимо.
Тож як не темряви ми, то хоч тіні шукаєм легкої,
[620] Щоб не так світло було, як серед білого дня.
Навіть, коли у спеку чи дощ, не знаючи крівлі,
Люд під дубами ховавсь і жолудями жививсь, —
Навіть тоді у печерах, гаях, а не просто неба,
Хіть вдовольняли свою: сором-бо чули й тоді.
Нині — на всі вітри про нічні трубимо наші гульби,
Нині ми за похвалу будь-яку плату б дали.
Годі таку віднайти, на яку б не міг ти кивнути
Будь-кому не без хвальби: «Й ця он моєю була!»
Пальцем, куди б не ступив, норовиш одразу вказати,
[630] Тільки б когось у ганьбу та у неславу ввести.
Мало того! От набреше, бува, з чого сам би сміявся:
Всеньке жіноцтво, мовляв, сам перепробував я!
Тілом не поласувáв, то ім’я зачепить, тоді вже
Навіть про цноту саму слава лиха поповзе.
Йди тепер і зачиняй, ненависний стороже, двері
Хоч і на сотню замків — не допоможуть замки:
Ласощів підлий ловець чутки брудні розпускає:
Он як то легко, мовляв, меду і я тут лизнув!
Ми ж і про справжню любов хіба слівце яке зроним,
[640] А щодо втіх, то на них — мовчанки вірна печать.

Остерігайсь над усе якусь ваду зауважити в любки {214} 214 641. Схоже — у Горація (Сатири, І, III, 38~54). !
Вдай, що не бачиш, — і це піде на користь тобі.
Чи дорікав крилоногий герой {215} 215 643. Крилоногий герой — Персей (див. прим. до «Л.», III, 3, 17). Андромеді за те, що
Личко її чарівне надто вже смагле було?
Ще Андромаху візьми: зависокою всім видавалась —
Гектор її лиш один просто стрункою вважав.
Не до смаку щось? Дарма! Ти звикай, а час — допоможе:
Лиш на початку любов пильно зауважує все.
Поки із стовбуром ще не з’єдналась прищеплена гілка,
[650] Навіть легкий вітерець може зламати її.
Та незабаром вона й буревію опертися зможе,
Дереву свіжу снагу, з ним поєднавшись, дає.
Так день при дневі меншає вад у любки твоєї:
Що неприємним було — згодом не є вже таким.
Запах бичачої шкіри, скажім, гидкий на початку,
Всоте понюхай її — запаху наче й нема.
Вади ще й назвами прихороши: у дівчини шкіра,
Мов іллірійська смола, — буде «смаглявка» тобі;
Зизу — Венерою зви; світлооку — Мінервою; стонклу,
[660] Наче та тріска, худу — тут же стрункою назви;
Звинною — надто низьку; повненькою — добру товстуху:
Що якій ваді близьке, тим і приховуй її.

Не дізнавайся про вік, не питай, при якому родилась
Консулі {216} 216 663-664. При якому родилась консулі … — римляни вели рахунок часу, літочислення загалом, за іменами консулів; обов’язком цензора, урядової особи в Римі, було також складання списків громадян із зазначенням їхнього віку, стану та майна. : хай цьому лік цензор суворий веде,
Надто, коли відцвіла, коли сивий вискубує волос,
Сивої вісник зими (вéсни — позаду уже).
Втім, ні цього, юнаки, не цурайтесь, ні старшого віку:
Ця нива жниво дає, цю — засівати пора.
Поки снага молода — підставляйте труднощам плечі:
[670] Кроком нечутним ось-ось старість підступить сумна.
Тож або море — веслом, або ниву крайте залізом,
Чи до гартованих рук зброю жорстоку беріть,
Чи свого тіла снагу, всі труди оддавайте жіноцтву:
Діло це теж бойове, здобич і тут чимала!
Сприт у тих справах — у старших жінок і, що найцінніше, —
Досвід, наставник усіх, де які є лиш, мистецтв.
Навіть перебіг років чепурінням вони сповільняють —
Хочуть і в віці бабусь юними бути на вид.
Лиш забажай — і на сотні ладів тебе стануть кохати,
[680] Вигадці їхній, повір, заздрити може й маляр!
Щоб насолоди сягти, не треба таким заохоти:
Тут як йому, так і їй — рівна слугує жага.
Бридко й лягати, коли лиш один розкошує в постелі
(Ось чому я не вдаюсь до хлопчаків по любов).
Бридко, як жінка до рук лиш томý йде, що так воно треба,
Й, холодно віддаючись, — подумки вовну пряде.
Втіха — з обов’язку?.. Ні, забава така не для мене!
Ані від кого мені послуг не треба таких!
Слухати любо зате, як вона розкошує-шепоче,
[690] Як зупиняє мене — не поспішай так, мовляв.
Любо дивитись у розпал жаги подоланій в очі —
Хоч і подолана, все ж — мляво пручається ще.
Не для зеленої юні дала ті розкоші природа:
Виповниш сім п’ятиліть — будеш готовий до них.
Квапишся — пий молоде, а мені — що за консулів давніх
В амфори влите було, — зрілого дайте вина!
Тільки розлогий платан — од пекучого Феба схорона,
Щойно проросла трава — коле у босу стопу.
Чи Герміоні першість оддав би ти, а не Єлені?
[700] Горгу {217} 217 699-700. Герміона — дочка Єлени й Менелая. Горга — дочка Алтеї, сестра Мелеагра («Метаморфози», VIII, 543). б хіба подивляв більше, ніж матір її?
Тож дочекавшись утіх, що дарує нам пізня Венера,
Будуть тобі до смаку щонайсолодші плоди!