Данте Алигьери - Божественна комедія

117. Клобук аж дметься… – тобто проповідник вельми задоволений собою.

118. Пташа – диявол.

124 – 126. Смакує так… – Біля ніг св. Антонія зображувалася свиня, як символ переможеного диявола, і ченці антоніанського ордену на збирану милостиню відгодовували монастирських свиней, яких забобонні люди дуже шанували. Зміст слів Беатріче: церковники, збуваючи свої підроблені гроші, тобто торгуючи індульгенціями тощо, відгодовують не тільки своїх свиней, а й багатьох людей, набагато брудніших за свиней: самих себе, своїх коханок і приятелів.

133 – 135. Уважно придивися ти… – Зміст: слова пророка Даниїла про тьми тем ангелів не означають будь-якого певного числа, хоч «тьма тем», власне, дорівнює 10 000 2.

1 – 6. Мабуть, що за шість тисяч миль із лишком… – Зміст: якщо година шоста, тобто полудень, горить від нас приблизно за шість тисяч миль, тобто близько чверті обводу (який дантівські сучасники обчислювали в 24000 миль), то для нас сонце зійде десь через годину. За цей час земля нахилить свою тінь майже до обрію (тобто в таке положення стане вісь конічної земної тіні), а тінь небесної глибини (восьмого, Зірного неба Птолемеєвої системи, єдиного нам видимого) так зблідне, що проміння зірок уже не досягатиме Землі.

7. Служниця сонця найясніша… – ранкова зоря.

10. Година свят… – див. вище, Р. XXVIII, а також Р. XXIX, 9.

12. Уміщуваним вміщувана вся – цятка, що символізує Бога, який, нібито вміщуючи в собі все, сам міститься в усьому.

24. Поетів театральних… – в оригіналі: «Авторів комедій і трагедій», тобто, розуміючи ці терміни в середньовічному тлумаченні, п’єс із щасливим кінцем і п’єс з кінцем нещасливим, – отже, всяких п’єс. Це й дає певні підстави для нашого узагальненого перекладу.

37. Та, на лиці якої сяйво квітло. – Беатріче.

39. З найбільшого звелись ми тіла… – з дев’ятої небесної сфери, найбільшого з матеріальних тіл.

40. В безтіле світло… – тобто в десяте, Палаюче небо, уже не матеріальне.

43. Райська рать одна і друга… – тобто раті ангелів і блаженних душ.

44. Одна така… – блаженні людські душі.

54. Запалить свічки ладна – тобто ладнає свічки, обпалюючи їх наперед, щоб яскравіше горіли.

58. І сила зору припливла нова… – бо Данте вже опинився в десятому, Палаючому небі.

73 – 74. Та маєш воду випити прозору… – маєш уважно придивитися до цієї осяйної річки, щоб приготуватися до видовища, яке задовольнить твоє велике бажання збагнути те, що перед тобою з’явилось.

75. Сонце мого зору – Беатріче.

78. В усім провісний правди сяє дух. – Те, що зараз видається Данте річкою, іскрами й квітами, незабаром набере іншого змісту: виявиться, що річка – то світляний круг, серце райської рози, центр небесного амфітеатру; береги – його східці; квіти – блаженні душі, які сидять на них; іскри – літаючі ангели (див. наступну пісню, 4 – 18).

88 – 89. Дашок повік зволожився… – тобто як тільки я вдивився в осяйну річку.

96. Обидві раті… – див. трохи вище, прим. 43.

100 – 108. Є світло нагорі… – Зміст: Палаюче небо охоплене нематеріальним світлом, яке дозволяє створінням споглядати Бога. Це світло породжується від променя, що падає з висоти на вершок дев’ятого неба і надає йому життя (руху) й моці (сили впливати на нижчі небеса). Освітлюючи вершок дев’ятого неба (Перворушія), він утворює коло, далеко більше, ніж обвід сонця.

112 – 117. Так світло, висячись округ і вкруг… – Зміст: навкруг того світлоносного кола (див. попередню примітку) лежать, утворюючи понад тисячі рядів, східці амфітеатру, подібного до розкритої рози, і на них сидять у білих шатах усі, хто повернувся до небесних дуг, тобто всі ті душі, що досягли повного райського блаженства.

121. Там близь і даль узяти й дать не в силі… – Зміст: у Палаючому небі близь не збільшує виразності видимих речей, а даль не зменшує її.

124. У жовтизну правічного цвітка… – в його жовте серце.

132. Що чи вмістять ще душу хоч одну! – Це, з одного боку, натяк на зіпсованість людства, а з другого – на середньовічну віру у близькість кінця світу.

137. Арріго – імператор Генріх VII Люксембурзький (нар. 1275). Обраний в 1308 р., після смерті Альбрехта Габсбурзького (див. вище. Р. XIX, 115), на імператорський престол, він розпочав у 1310 р. похід до Італії, з яким Данте пов’язував усі свої політичні сподівання, вбачаючи в Генріху (високому Арріго) об’єднувача Італії і відновителя всесвітньої монархії. У 1312 р. Генріх коронувався в Римі імператорською короною. Дальша облога Флоренції закінчилася невдало. У 1313 р., готуючись до походу проти Роберта Неаполітанського (див. вище. Р. VIII, 76 – 84), Генріх помер.