Валентин Кудрицкий - Квітка кохання

Але що з них візьмеш? Як з козла молока,
Як усе, що було, прогуляли,
І куди не піди, і на кого не глянь –
Стали всі, як вовки та шакали.
Й ти до нього не йди, і його не чіпай,
І нікому нема до нас діла,
Мов на люд наш, аби той як більше мовчав,
Хтось прокляття наслав, щоб ми й досі у жопі сиділи.
То куди ж це ми, люди, сьогодні йдемо?
І куди це ведуть нас ці босси?
Прокидайся, народ! Прокидайсь і не жди,
Як не хочеш зовсім бути босий.
Зараз всі в нас святі. Що не пан – то і Бог,
Що вже нікого й в дупу послати.
І всі стали поважні, немов індюки...
Скільки ж можна сидіть і мовчати?
Зараз всі в нас святі. Що не пан – то і Бог,
Але де ж ті були «Боголюби»,
Як ламали церкви і трощили хрести,
Й реготіли з усіх на всі зуби?
Ну а зараз отим петербурзьким стовпам –
Їм зірки, їм кокарди, квартири,
І розгулюють ті жеребці по морях
Як й раніше – вовки й рекетири.
Їм і Крим, і Кавказ, і Мальдиви, й весь світ,
І «телички», яких забажає...
Щоб не дай Бог, не видох державний той цвіт,
Що державу й народ обкрадає.
8.5.1997 р.

БАГАТІЄМ…
З кожним роком багатієм
І заможніші стаєм,
Про свинину тільки мрієм,
Зате маєм – ЕВМ.
5.5.1976 р.

БІЛЯ ПРИСТАНІ
В хаті із буквариком Танечка стояла:
– Хто такий член партії? – В татка запитала.
– Це така порода, як тобі сказати,
Що любила людям все-все обіцяти.
Ну а хто не вірив в їхню тріпотню,
Тих або до стінки, або всіх в Чечню...
– А навіщо тре’ було їм людей вбивати?
– Щоб не заважали тим Членам царювати.
Тож ходили селами й на «цимбалах» грали,
І дівчат гарнесеньких скрізь вони хапали.
Щоб так, як при Цезарі, ті не відмовляли,
Бо, мов так потрібно все це – для держави.
Бо щоб їхня влада мала процвітати,
То державу треба було – кров’ю поливати.
А мужчин тому ті вилупки вбивали,
Щоб ті дурні менше їм «Ура!» кричали.
Так було при Цезарі, так і при Микиті
Бігала та банда, мов зайці по житі.
Вівць всіх переріже та бридка холера,
Ну а все те звалить візьме на Бандеру.
А щоб всім як більше й ще принести горя
Їм було потрібно крові ціле море.
Та народ одначе наш не залякати,
Хай би там гриміли танки і гармати.
Бо народ, як в морі велетенська хвиля,
Всю брехню й жорстокість, а однако змиє.
А з вовків, що носять й ще овечу шкуру,
Знімуть врешті маску й віддадуть до суду.
6.10.1989 р.

ОЧІ
Є очі, що із ніг збивають,
В які б дивились ви без меж,
Які завжди тебе гукають,
Аби до них прийшов ти теж.
Бо як вони на тебе глянуть –
Душа світліє і бурлить,
Бо хочеться ті очі любі
Завжди, як стрінуться – любить.
9.10.1972 р.

ЯКЩО ТЕБЕ ХОЧУТЬ
Хочуть тебе і хочеш ти – віддайся!
Як Бог простить, і люди теж простять,
Та надто вже собою не пишайся
І не хвались, що всі тебе хотять.
Ревнощі, докори – все до біса,
Досить себе мучить і картать,
І якщо насправді ти Анфіса,
То повинна ніжить і кохать.
Дуже в нас всі правильні й культурні,
Що аж нудить від отих всіх знань,
І хоч в нас говорять, що всі файні,
Тільки інших я переконань.
Що мені від того, що ти файна
І що в тебе світленьке лице,
Якщо ти від роду є вульгарна,
Хоч від тебе й вогником пече.
19.5.1976 р.

ХОЧ ДЛЯ ГОДИТЬСЯ
Ой, ви, люди-начальники,
Прийде така днина,
Що й на вас холодним блиском
Гляне домовина.
Не любіть живих, Бог з вами,
Що варта людина?
Тож, хоч вивісьте портрета,
Як помре людина.
Проявіть хоч в день останній
Ви належну шану,
Він же все-таки трудився
На твою державу.
15.12.1976 р.

ЩО ВОНО ЗА СИСТЕМА?
Був начальником, то мучив
Всіх рабів до згину,
А як вигнали, дивіться,
Вже і сам гне спину.
30.11.1976 р.

НЕДОСЯЖНІ МРІЇ
Я найбільше пам’ятаю
Ті дитячі роки,
Коли пас корів на лузі
І робив уроки,
Як у житі не змовкали
Цвіркуни до ранку,
Як мені співала мати
Кожну ніч співанку.
В ті з дивацтвом юні роки
Я сягав в Майбутнє,
Яке було недосяжне,
Зараз незабутнє.
Та, проте, та недосяжність,
Як колись дивацтво,
Зникли з пам’яті моєї
І пішли у вічність.
Зараз я досяг вершини
І те, «недосяжне»:
І дружину маю, й дачу,
І життя «прекрасне».
Та, проте, ночами мрію
Я про сінокоси,
Про тумани, сріблом ткані,
Та про світлі роси,
Про ті сонечка-бусинки
Що з травиці грали,
Де мережива по полю
Корови писали.
Хочу я, як у дитинстві,
Взять кілок дубовий
І погнати з пацанами
Пастися корову.
17.5.1976 р.

Я НЕ ЦАР
Я не цар й не Рішельє,
А беру в тих, хто дає.
Читать дальше