Валентин Кудрицкий - Квітка кохання

Якщо можна так сказать.
Місяць в небі захитався
І побіг він по воді
Й капітан, що посміхався,
Закричав: – Візьміть її!
Цілий місяць простітуток,
/Так дівчат тих нарекли/,
Всіх «орли» ті, що з підлодки,
Як хотіли... і могли.
Я описувать не стану
Що творили ті «орли»,
Як попали в ту кошару
Йоські Сталіна сини.
А як всі вже нагулялись,
Як хотіли і могли,
Дівок в баржу позганяли
І на північ повезли.
І у тому океані,
Де завжди скрипів мороз,
Всіх дівчат пороздягали
Й їм зробили паровоз.
Й під тим морозним небом,
Там, де холодно й моржу,
Ті «орли» по ласці Божій
Потопили ту баржу.
Що то був за рев, за крики,
Як топились ті дівки,
Тільки наші яничари
Всі від радощів ревли.
Що то був за рев, за крики –
Океан почервонів,
Й після того над льодами
Стяг кровавий завихрів.
А ти, Боже, дививсь мовчки
На оті їх муки.
Як же міг не заступитись,
Хоч були ті й суки?
Адже ти створив їх, Боже,
По своїй подобі,
Як же міг не захистить їх,
Звідки стільки злоби?
А як хвилі вгамувались
Від криків у морі,
В нічнім небі появились
Скрізь кроваві зорі.
І вони, немов русалки,
Визирали з неба,
І «героїв» тих шукали,
Й там вже, де не треба.
Чим ті феї завинили?
Й досі я не знаю,
Тож не можу і заснути,
Коли спать лягаю.
Бо коли відкрию очі,
То в морській безодні
Уявляю, як лежать ті
Десь на дні самотні.
Чим вони перед тобою
Завинили, Боже,
І чому не покарав ти
Виродків тих тоже?
Як же можна винуватить
Жіночок за вроду,
І за те, що їх всі хочуть,
У любу погоду?
Й чи ж вони у тому винні?
Не стану перечить,
То навіщо свою вину
Їм валить на плечі?
Адже ті, що їх судили –
Хлопці із еліти –
Їх залишили самітних,
Як під снігом квіти.
Але німців, ті слов’янки,
Так зачарували.
Що вони їх із-під снігу
Тут же відкопали.
Тих, кого судити треба,
Тих у нас не судять,
Тож, хіба оті убивці
То нормальні люди?
Та хіба ж ти те не знаєш,
Що жінки в нас вперті
Та відмова в час воєнний
Рівноцінна смерті.
А тому я вимагаю
Кожну ту Іуду,
Що дала наказ вбивати,
Притягти до суду .
Ну невже, за те, що дівка
Має гарну вроду,
З нею треба боротися,
Як з «врагом» народу?
Тож скажіть ще їм спасибі
І моліться Богу,
Що в них силу віднімали
Для свого народу.
Бо якби не їхня врода
Та не їхня ота… гра,
То, якщо сказать по правді,
Хрен твоя б перемогла!
Пройшли тижні, пройшли роки
Після теї бойні,
Ідуть хлопці при лампасах,
Як коти… «довольні».
Ще й сьогодні чути регіт
На усю державу.
Йдуть кати мого народу
Що вершили «славу».
Пройшли тижні, пройшли роки
По тому погрому,
Йдуть веселі кедебісти
В орденах додому –
За відвагу над «ворогом»,
Аж смішно сказати,
А то ж могла буть сестра їх
Або рідна мати.
А то ж могла буть сусідка
Чи його дружина…
Як же міг таке ти вдіять,
Якщо ти мужчина?
Як же міг, скажи, підняти
Ти на жінку руку,
Ту, що щастя нам дарує,
І тобі й онуку?
Скільки плям ще невідкритих,
Невідомо в світі,
Де пройшли ці душогуби
З вищої еліти?
То ж і хочеш, чи не хочеш,
Й на те є причина,
Що думаю невідступно,
Хто ж ти є, людино?
Ти людина чи тварина,
Чи ти є падлюка,
Бо хіба ж мужик на жінку
Зміг би піднять руку?
Чи ти й справді похвал гідна,
Чи вбить тебе треба?
Адже скільки бід і горя
На землі від тебе.
Зупинись і подивись ти,
Що ти натворила,
І скількох ти братів менших
Уже погубила?
А це ж все таки людина,
І до того ж чарівна,
Від якої навіть в дурнів
Піднімається… весна.
То ж у чім її провина? –
Я хотів би запитать, –
Що дарує дурням щастя?
Що народжена кохать?
Адже жінка – то як квітка,
Якщо можна так сказать,
Й Богом створена для того,
Щоб ту квітку цілувать.
Ой, людино, ти, людино,
Ти, немов зубило,
Й щоб таке неповноцінне
Світом володіло?
Що ж ви, люди, зупиніться,
Зупиніть цю жопу,
Поки вірус не проник цей
Й далі у Європу.
А тепер я знов звертаюсь
До отого моря,
У якому води менше
Аніж сліз і горя.
З того часу потоплені
Всі пооживали
І на хлопців у кокардах
Полювати стали.
З того часу ті дівчата
В ставках проживають
І як вечір зійде з неба
Хлопців дожидають.
А як котрого зустрінуть,
То в ставок заманять,
І до ранку отих хлопців
«Дівки розважають.»
Серед неба десь із ночі
Зорі визирають,
То дівчата над ставками
Парубків гукають.
Обнімають і голублять
До самого ранку,
І приваблюють, як рибку
На свою приманку.
Ні на хліб і ні на пиво
Без крючка й наживки,
Ще й регочуть на все небо
Читать дальше