Роберт Саттон: Мудакам тут не місце

Einarsen, Ståle, Helge Hoel, Dieter Zapf, and Cary L. Cooper. Bullying and Emotional Abuse in the Workplace: International Perspectives in Research and Practice . London: Taylor & Francis, 2003.

Feinstein, John. A Season on the Brink: A Year with Bob Knight and the Indiana Hoosiers . New York: Simon & Schuster, 1989.

Fox, Suzy, and Paul E. Spector, eds. Counterproductive Work Behavior: Investigations of Actors and Targets . Washington, D.C.: American Psychological Association, 2005.

Frost, Peter J. Toxic Emotions at Work: How Compassionate Managers Handle Pain and Conflict . Boston: Harvard Business School Press, 2003.

Hornstein, Harvey A. Brutal Bosses and Their Prey: How to Identify and Overcome Abuse in the Workplace . New York: Riverhead Press, 1996.

Huselid, Mark A., Brian E. Becker, and Richard W. Beatty. The Workforce Scorecard: Managing Human Capital to Execute Strategy . Boston: Harvard Business School Press, 2005.

Kramer, Roderick M. “The Great Intimidators.” Harvard Business Review , February 2006, 88–97.

MacKenzie, Gordon. Orbiting the Giant Hairball: A Corporate Fool’s Guide to Surviving with Grace . New York: Viking, 1998.

McLean, Bethany, and Peter Elkind. The Smartest Guys in the Room: The Amazing Rise and Scandalous Fall of Enron . New York: Portfolio, 2003.

Media.mit.edu/press/jerk-o-meter. Visit this site to learn more about how the Jerk-O-Meter works and the research that led to this invention.

Mnookin, Seth. Hard News: The Scandals at The New York Times and Their Meaning for American Media . New York: Random House, 2004.

O’Reilly, Charles A., and Jeffrey Pfeffer. Hidden Value: How Great Companies Achieve Extraordinary Results with Ordinary People . Boston: Harvard Business School Press, 2000.

Pearson, Christine M., and Christine L. Porath. “On the Nature, Consequences, and Remedies of Workplace Incivility: No Time for ‘Nice’? Think Again.” Academy of Management Executive 19, no. 1 (2005): 7–18.

Pfeffer, Jeffrey. The Human Equation: Building Profits by Putting People First. Boston: Harvard Business School Press, 1998.

Seligman, Martin. Learned Optimism: How to Change Your Mind and Your Life . New York: Free Press, 1998.

Stump, Al. Cobb: A Biography . Chapel Hill, N.C.: Algonquin, 1994.

Van Maanen, John. “The Asshole.” In Policing: A View from the Streets , edited by P.K. Manning and John Van Maanen, 231–38. Santa Monica, Calif: Goodyear, 1978.

Weick, Karl. “Small Wins: Redefining the Scale of Social Problems.” American Psychologist 39 (1984): 40–49.

Булоцікаво писати «Мудакам тут не місце». Ніколи б не подумав, що скажу так про книжку. Це моя четверта книжка з менеджменту. Я люблю їх усі, та відкриюся: писати три попередні — то був нестерпний біль, значною мірою відсутній цього разу. Це було дуже весело, незважаючи на звичні періоди розчарування і плутанини, бо щойно люди чули назву, одразу починали розповідати мені цікаві історії, вказуючи на джерела і роблячи мені безліч інших люб’язностей, що перетворило роботу над книжкою на найчудовішу і найзахопливішу пригоду мого життя. Часто здавалося, наче я просто мав послухати, що мені говорили люди, згадати деякі дослідження і теорії, поглянути на те, що відбувалося навколо мене, проаналізувати те, що вже відбулося, все це записати, а також подякувати всім, хто так чи інакше мені допоміг.

Перш за все я дякую двом редакторам, які заохочували мене написати есе, що перетворилося на книжку. Незважаючи на припущення, що вони коригуватимуть мою манеру письма або, принаймні, запитають, чи такий несолідний стиль викладу думок дійсно необхідний, вони жодного разу не скаржилися на публікування слова «мудак» у своїх солідних виданнях. У лютому 2004 року старший редактор Юлія Кірбі і редактор Томас Стюарт із «Гарвардського бізнес-огляду» опублікували «Більше неприємностей, ніж вони вартують», а в травні 2004 року головний редактор CIO Insight Еллен Перлман опублікувала «Злостиві люди».

Я вдячний усім, хто розповідав мені історії, вказував на факти і загалом сприяв моїй роботі. Імена більшості з них я не можу назвати, щоб захистити як невинних, так і винуватих. Та ті, кому я можу подякувати, — це Саллі Барон, Шона Браун, Ден Денісон, Стів Добберштейн, Чарлі Ґалунік, Ліз Ґербер, Боб Джіамп’єтро, Джуліан Ґородскі, Родерік Геа, Ліза Геллріч, «С’юзі Q» Госкінґ, Алекс Казакс, Лоралей Кішлі, Девід Келлі, Том Келлі, Джон Келлі, Джордж Кембел, Гілін Кіст, Перрі Клебан, Ренді Комісар, Джон Ліллі, Ґарретт Лоубе, Ральф Маурер, Мелінда Макґі, Вітні Мортімер, Пітер Натан, Брюс Ніколз, Ненсі Ніколз, Шівон О’Магоні, Дієґо Родріґес, Дейв Сенфорд, Джеймс Скарінджі, Джеремі Скус, С’ю Шерман і Віктор Зайдель. Я також хочу висловити особливу подяку моєму кумиру, письменнику Курту Воннеґуту за те, що надіслав мені власноруч підписану листівку і дав дозвіл передрукувати його вірш «Джо Геллер». Я високо ціную це.

На написання цієї книжки мене також надихали колеги з кафедри промислового машинобудування та проектування управління Стенфордського університету, викладачем якої я був у 1980–1990-ті роки (1999 року вона увійшла до складу іншої кафедри — наукового менеджменту та інженерії). Саме там я вперше побачив у дії правило «мудакам тут не місце». Я дякую Джиму Адамсу, Бобу Карлсону, Джиму Джакеру й особливо завідувачу кафедри Воррену Гаусману за їхні добросердя і мудрість у ті чудові роки в тому енергійному і дивовижному місці. Я також вдячний за сотні великих і малих речей, в яких мені допомогли й інші колеги зі Стенфорду: Діана Бейлі, Том Баєрс, Кеті Ейзенгардт, Дебора Ґрюнфельд, Пам Гіндз, Роу Крамер, Меґґі Ніл, Чарльз О’Рейлі III, Гаґґі Рао та Тіна Сіліґ. Хочу окремо відзначити кількох інших людей за натхненну підтримку. Стів Барлі підбадьорював мене, мирився з моїми примхами й протягом усіх років рятував мене від більшої кількості мудаків, аніж я здатний підрахувати (зокрема, й від мене самого); він також навчив мене перевагам слова «висновок». Джефф Пфеффер — мій найближчий колега і друг у Стенфорді; він навчив мене писати книжки, надає постійну емоційну підтримку, підкидає ідеї та застосовує добре відпрацьоване бурчання. Я також дякую Джеймсу Пламмеру, декану інженерного факультету Стенфордського університету, та старшим заступникам декана Лорі Брейфоґль і Ченнінґу Робертсону, прекрасним людям, які є взірцями добросердого і компетентного керівництва. Насправді Ченнінґ використовував правило «мерзотники заборонені» в групі, якою керував. Тепер він — мій тип декана! І ще одне окреме спасибі Роз Морф за її безмежну турботу про мене і допомогу в полегшенні виконання багатьох великих і дрібних справ.