Роберт Саттон - Мудакам тут не місце

Усі ці розмови про пристрасність, відданість і співпричетність до організації абсолютно правильні, якщо ви працюєте на хорошій роботі й до вас ставляться з гідністю і повагою. Проте вони перетворюються на лицемірну нісенітницю для мільйонів людей, які потрапили на роботу, де почуваються пригнобленими й приниженими й де їхня мета — вижити, не втративши здоров’я та самоповагу, а також забезпечити свої родини засобами до існування, а не вирішувати великі справи для компанії, яка ставиться до них як до покидьків. Організації, заповнені працівниками, які чхали на свою роботу, страждатимуть від низької продуктивності. Та все ж, як на мене, якщо вони регулярно принижують співробітників, то отримують те, на що заслуговують.

Коли життя організації починає йти таким жахливим чином, пов’язувати вашу самоповагу з тим, як люди ставляться до вас, і вкладати всі ваші зусилля й емоційну енергію в роботу — це шлях до експлуатації та саморуйнування. Інстинкт самозбереження іноді вимагає протилежної реакції: навчіться відчувати і практикувати емоційну відстороненість та байдужість . Якщо ваша робота приносить безкінечну кількість особистих образ, зосередьтеся лише на рутинному виконанні завдань, якнайменше звертаючи увагу на мерзотників навколо вас, і якомога частіше думайте про щось приємніше — просто відпрацьовуйте кожен день, поки на вашій роботі щось не зміниться або не настануть кращі часи. Усі ми стикаємося з неприємними ситуаціями, які маємо пережити. Жоден із нас не має повної влади над нашим оточенням, і ми всі часом вимушені працювати з деспотичними негідниками, яких не можемо змінити. Бувають моменти, коли для вашого психічного здоров’я краще абияк ставитися до роботи, компанії й особливо до всіх цих злостивих людей. Волт Вітмен казав: «Викиньте з голови все, що ображає вашу душу». Я вважаю, що це чудове лаконічне твердження про вироблення в собі байдужості до мерзотників, які принижують вас на робочому місці чи деінде.

Деякі дослідники вважають, що відсторонене ставлення може допомогти працівникам уникнути емоційного вигорання, спричиненого постійним залученням до вирішення чужих проблем. Крістіна Маслач визначає відсторонене ставлення як «ідеал професії медика — поєднання співчуття з емоційною незворушністю… і навіть більше — з неупередженою об’єктивністю». Щоправда, вона виявила, що медикам і представникам інших професій, які допомагають людям, часто важко утримувати цей баланс: або вони дійсно турбуються про інших (і піддаються ризику вигорання), або прикидаються (причому нерідко погано прикидаються), бо зрештою не надто піклуються про них. Отже, ви можете відчувати співчутливе занепокоєння або відсторонену байдужість, але щирої турботи і співпереживання важко або неможливо досягти без емоційної прихильності.

Якщо ви не можете змусити себе турбуватися про хороших колег, клієнтів чи організації, це означає, що вам потрібна перерва для набуття нових навичок або, можливо, для переходу на іншу роботу. Але відсторонена байдужість, просте вміння на все «забити» можуть бути найкращим, що ви зробите для виживання на робочому місці, де вас постійно принижують. Подумайте про те, що робила Рут, як уявляла, що пливе через пороги, тримаючи ноги перед собою, коли колеги закидали її образами. Фізично Рут сиділа за столом. Однак подумки вона відсторонювалася від злостивих співробітників, які її принижували, їхні судження не впливали на її самоповагу, їхні огидні вирази облич і слова не зачіпали її душу, і вона перебувала в іншому, кращому світі.

Прагніть маленьких перемог

Здатність отримати контроль над дрібними і, здавалося б, звичайними речами є відмінною рисою людей, які виживають у жахливих і неконтрольованих ситуаціях, зокрема й у стихійних лихах, коли їх викинуло на берег унаслідок корабельної аварії або вони стали заручниками чи потрапили в полон під час війни. Віце-адмірала Джеймса Стокдейла утримували в полоні північні в’єтнамці протягом 1965–1973 років. Він знайшов спільну рису серед ув’язнених, котрі, як і він, зуміли пережити це суворе випробування: «Ми виявили, що коли ти один сидиш у камері й бачиш відчинені двері лише раз чи двічі на день, щоб отримати миску супу, то розумієш, що після періоду ізоляції і темряви ти мусиш виробити певний ритуал у своєму житті, якщо не хочеш стати твариною… Для більшості з нас ритуал вибудовувався довкола молитви, фізичних вправ і підпільного спілкування». Стокдейл та інші ув’язнені виживали, вдаючись до сотень дрібних дій, які вони могли робити щодня, щоб мати бодай дрібку контролю над власним життям. Це були молитва, віджимання на руках від підлоги чи винайдення нових способів передачі таємних повідомлень іншим полоненим.