Роберт Саттон - Мудакам тут не місце

На додачу до того часу, який ви можете зберегти для організації, плануючи нараду зі знаними мудаками, знайдіть місце без стільців, і це, без сумніву, скоротить на 34 % час вашої взаємодії з ними. Побічний позитивний результат такого планування полягає в тому, що коли в кількох конференц-залах залишаться лише «стоячі столи» без стільців, це допоможе людям у вашій компанії й оптимально використати час, й упоратися з мудаками, а також зекономить трохи грошей на стільцях.

Як буфер між вами і хамом чи зграєю хамлюг ви також можете використовувати інформаційні технології. Наприклад, одночасно зі «Стратегією Сатанс сенспул», описаною на початку цього розділу, Рут відгороджувалася від тієї ватаги мудаків, узявши участь у кількох нарадах за допомогою телефонного конференц-зв’язку, а не безпосередньо. Тож вона позбавляла себе необхідності бачити їхні криві погляди, легше могла емоційно відсторонитися, і було кілька випадків, коли вона заглушувала чергового негідника, від якого її нудило, натиснувши кнопку відключення звуку, відсторонюючись від злостивості своїх колег і натомість приділяючи свою увагу наданню допомоги хорошим людям у компанії. Однак хочу застерегти, що коли групи працюють, здебільшого користуючись електронною поштою або конференц-зв’язком (а не віч-на-віч), вони зазвичай більше схильні до суперечок і менше довіряють один одному. Зрозуміло, це відбувається тому, що люди не отримують цілісної картини, як за безпосередньої присутності, бо електронна пошта і телефонні дзвінки дають мало інформації про запити, з якими стикаються люди, і про реальну атмосферу, в якій вони працюють, крім того, вони не можуть передати такі речі, як міміка, інтонації голосу, пози і «колективний настрій». Отже, в учасників групи складаються неповні і часто занадто негативні враження один про одного.

Мої колеги зі Стенфорду Памела Гіндз і Діана Бейлі доводять, що конфлікти, а особливо «розбіжності, які характеризуються гнівом і ворожістю», більш імовірні, а рівень довіри менший, коли групи виконують роботу «опосередковано», послуговуючись інформаційними технологіями, а не обговорюють питання на нарадах безпосередньо. Якщо ви перебуваєте в групі, яка працює здебільшого через інтернет і по телефону, й ця група видається купою мудаків, технології можуть радше погіршити становище, а не захистити вас від них . Тож, можливо, вам варто розвивати взаємну довіру і витратити час на особисту зустріч, щоб зрозуміти, з якими проблемами стикаються люди. Однак, можливо, як і Рут, ви вже маєте значний досвід нарад віч-на-віч, на яких ці люди довели, що вони мудаки. Якщо це так, то електронна пошта, телефонний конференц-зв’язок і всесильна кнопка відключення звуку можуть допомогти захистити вас від повного обпалення їхньою люттю.

Створюйте осередки безпеки, підтримки і здорового глузду

Знайдіть і вибудуйте кілька осередків, де можна сховатися від мудаків і спілкуватися з порядними людьми. Це може мінімізувати ваше спілкування з мерзотниками, дасть вам змогу перепочити і забезпечить трохи контролю над тим, коли і як ці покидьки вчинятимуть свої брудні дії проти вас. Такими осередками можуть бути як цілі будівлі, так і окремі маленькі приміщення. Приміром, медсестри, групу яких Деніел Денісон вивчав та інтерв’ював разом зі мною, почувалися наче в облозі серед хірургів, які зневажали і принижували їх, особливо сумнозвісний лікар Прутень, відомий переслідуваннями, піддражнюванням і брудним лапанням медсестер-жінок. Вони знаходили притулок у кімнаті для відпочинку медсестер, куди лікарям не дозволялося заходити. Це було безпечне місце, де вони ділилися одна з одною цікавими історіями, скаржилися, надавали й отримували психологічну підтримку. Зниження напруженості, яке більшість медсестер відчували тієї миті, коли заходили до кімнати відпочинку, було очевидним.

Інший спосіб знайти безпечний осередок — приєднатися або сформувати таємну соціальну мережу жертв. Група секретарів в університеті сформувала молитовну групу, яка регулярно проводила зустрічі протягом кількох місяців, щоб добитися скорочення терміну перебування на посаді їхнього безсердечного і неосвіченого декана. Вони молилися, щоб з ним щось трапилося, не таке вже й погане, але досить погане, щоб прискорити його відставку! (На жаль, їхні зусилля були марними; на момент написання книжки декан все ще обіймав свою посаду). Так само дружина одного керівника написала мені, як її чоловік боровся за виживання зі своїм деспотичним генеральним директором: «Усі керівники підрозділів, які підпорядковуються генеральному, збираються у своїх кабінетах, намагаючись підтримати один одного. Та їм надто добре відомо, що якщо хтось один і визнає поразку, тиск з боку боса все одно не зникне, а перерозподілиться між тими, хто залишився». У багатьох організаціях, де хамули задають тон, їхні жертви так бояться репресій, що об’єднання в спільноти і розмови серед жертв розглядаються як підпільні і заборонені дії, але вони варті ризику, бо напруга у таких місцях нестерпна.