Амелія Наґоскі - Вигоряння. Стратегія боротьби з виснаженням удома та на роботі

Будь люб’язною, будь сильною, будь увічливою й не дозволяй собі жодних почуттів.

3. Так безпечніше. Чи існує стратегія поводження із, скажімо, вуличними залицяльниками, що дає упоратися і з ситуацією, і зі стресом, викликаним цією ситуацією? Безперечно. Поверніться й лясніть того нахабу по обличчю. Але що далі? Чи усвідомить він негайно, що вуличні переслідування – це гидко й одразу їх припинить? Навряд чи. Імовірніше, ситуація загостриться: він ударить вас у відповідь, і небезпека лише зросте. Іноді піти – означає перемогти. Усміхатися, залишатися в доброму гуморі, ігнорувати неприємну ситуацію й переконувати себе не перейматися нею – це стратегія виживання. Користуйтеся нею з гордістю. Просто не забувайте, що ця стратегія виживання не впливає на сам стрес. Вона не заміняє, а лише відкладає необхідність завершення циклу, чого потребує ваше тіло.

Існує безліч способів заперечувати, ігнорувати чи вгамовувати свою реакцію на стрес. Через ці та інші причини більшість із нас продовжують жити з десятками не пройдених до кінця циклів реакцій на стрес, які не спиняють бурхливих хімічних процесів у нашому організмі й чекають свого шансу на завершення.

А ще є оціпеніння.

Ми говорили про реакцію на стрес у звичних її проявах – «бийся або біжи». Коли ви відчуваєте загрозу, мозок за долю секунди оцінює ситуацію й визначає, який варіант дає більші шанси на виживання. Ви починаєте бігти тоді, коли мозок помічає загрозу й вирішує: ви швидше за все врятуєтеся, якщо спробуєте втекти. Саме це відбувається, коли ви тікаєте від лева. Ви починаєте битися, коли мозок переконаний, що у вас більше шансів уникнути загрози, якщо спробуєте її подолати. З погляду біології боротьба і втеча – це, власне, одне й те саме. Утеча – це страх – уникнення, тоді як боротьба – це гнів – наближення; але обидві відповіді на стрес наказують вам: «УПЕРЕД!», вимагаючи від симпатичної нервової системи якихось дій.

Оціпеніння – це зовсім інше. Воно має місце тоді, коли мозок, оцінивши загрозу, вирішує, що ви надто повільні, щоб тікати, і заслабкі, щоб битися; тож ваша єдина надія на виживання – удати із себе мертвого, доки не зникне загроза або не з’явиться людина, яка допоможе вам. Оціпеніння – це ваша відчайдушна реакція на стрес, запасний варіант у разі загроз, що мозок сприймає як життєво небезпечні, коли немає жодного шансу ні втекти, ні перемогти. Саме тоді, коли реакція на стрес з усіх сил тисне на педаль газу, ваш мозок різко б’є по гальмах; парасимпатична нервова система поглинає симпатичну – і ви вимикаєтеся.

Уявіть, що ви – газель, яка тікає від левиці. Ви мчите, ледве торкаючись землі, адреналін вирує в крові – аж тут відчуваєте, що зуби левиці вгризаються у ваше стегно. Що ви робите? Ви більше не можете бігти – левиця тримає вас, не можете битися – левиця значно сильніша. Тож ваша нервова система б’є по гальмах. Ви завалюєтеся на бік і вдаєте, що мертві. Це оціпеніння.

Ви не обов’язково мусите знати про таку реакцію, щоб мозок вибрав її як варіант. Якщо ви не чули про існування оціпеніння, тоді не зрозумієте, чому в ситуації, коли вам загрожувала небезпека, не штовхнули нападника, не заверещали, чому не билися й не тікали, чому вам здавалося, ніби ви не в змозі кричати, битися чи бігти. Причина в тому, що ви дійсно не могли цього зробити. Мозок намагався врятувати ваше життя від небезпеки, яку він оцінив як нездоланну; тож він натиснув на гальма в останній, відчайдушній спробі.

І знаєте що? Це спрацювало. І ось ви тут. Ви живі-живісінькі, читаєте книжку про стрес. Привіт! Ми насправді раді, що ви з нами. Ми вдячні вашому мозку, який урятував ваше життя.

У нашій культурі є багато слів, що описують відчуття, коли мозок у відповідь на стрес вибирає команду «Вперед!». Якщо мозок вирішує, що потрібно битися, ви можете почуватися незадоволеною, роздратованою, розбитою, розгніваною чи оскаженілою. Коли він вважає, що за краще тікати, ми також можемо знайти визначення своїм почуттям – невпевненість, схвильованість, занепокоєність, сполоханість, наляканість, нажаханість. Та як описати стан оціпеніння? Тут можуть стати в пригоді кілька прикметників. Замкнуті. Онімілі. Нерухомі. Відсторонені. Закам ’ янілі. Саме слово «симпатична» означає «з емоціями», тоді як «парасимпатична» – система, що контролює оціпеніння, – означає «поза емоціями». Ви ніби втрачаєте зв’язок із зовнішнім світом, стаєте млявими, байдужими до всього. Ви почуваєтеся так, ніби… вас тут немає.