Амелія Наґоскі - Вигоряння. Стратегія боротьби з виснаженням удома та на роботі

І тут з’являється лев. Вас переповнює реакція на стрес. Що ви робите?

Ви тікаєте.

Розумієте, ця складна, багатосистемна реакція має одну першочергову мету: наситити ваші м’язи киснем і енергією та підготувати вас до втечі. Усі процеси, не підпорядковані цій меті, відкладаються. Як пояснює Роберт Сапольскі, «для нас, хребетних тварин, реакція на стрес у своїй основі ґрунтується на факті, що м’язи мають бути готові працювати як скажені» [18] Sapolsky, Why Zebras Don’t . .

Отже, ви тікаєте.

А далі?

А далі можливі лише два варіанти завершення події: або вас з’їдає лев (чи топче бегемот – у будь-якому разі решта вже не має жодного значення), або ж вам вдається втекти! Вам щастить вижити! Ви біжите до свого села, лев невпинно переслідує вас, ви кричите та кличете на порятунок! Усі вибігають і допомагають вам розправитися з левом – ви врятовані! Чудово! Вас переповнює почуття любові до своїх друзів і родини! Ви вдячні, що залишилися живі! Здається, навіть сонце сяє яскравіше, коли ви з полегшенням усвідомлюєте, що у своєму тілі ви в безпеці. Усі мешканці села разом готують м’ясо лева та влаштовують спільне застілля. А потім ви разом урочисто ховаєте рештки тварини, які ніде не використали. У колі тих, кого любите, ви глибоко видихаєте й дякуєте леву за його жертву.

Цикл реакції на стрес завершено. Ви живете довго та щасливо.

Людська реакція на стрес чудово підлаштована під ті умови, у яких еволюціонував наш вид. Реакція на зустріч із левом була поведінкою, яка завершувала цикл реакції на стрес. Це одразу наштовхує на думку, що цикл завершувало саме знищення звіра – причини стресу.

Але ні.

Уявімо, що ви тікаєте від лева, і раптом його вражає блискавка! Ви обертаєтеся й бачите мертвого хижака, та чи відчуваєте ви негайно спокій і розслаблення? Ні. Ви зупиняєтеся. Ви спантеличені, ваше серце калатає, ви нервово оглядаєтеся довкола в пошуках загрози. Ваше тіло досі перебуває в готовності бігти, чи битися, чи заховатися в печері й розридатися. Із загрозою покінчено, мабуть, завдяки волі Божій, однак вам необхідно зробити щось, аби повідомити своє тіло, що ви в безпеці. Цикл реакції на стрес необхідно завершити, а для цього недостатньо лише усунути стресор. Тож ви, напевне, біжите до свого села й, насилу переводячи дух, розповідаєте своїм одноплемінникам, що сталося, а потім ви всі разом стрибаєте, радієте й дякуєте Богові за блискавку.

Або приклад із сучасного життя. Припустімо, лев нападає – він мчить прямо на вас! Вас накриває хвиля адреналіну, кортизолу та глікогену – о Господи! Довго не розмірковуючи, ви хапаєте рушницю та стріляєте в лева, щоб урятувати власне життя. Бах! Лев падає без духу.

І що тепер? Загроза минула, проте ваше тіло так само досі налаштоване на дії, оскільки ви не зробили нічого, що воно сприйняло б за сигнал вашої безпеки. Ваше тіло застрягло посередині реакції на стрес. Одні лише слова на кшталт «Усе позаду, заспокойся!» не допоможуть. Навіть вигляду мертвого лева замало. Ви мусите зробити щось, аби переконати своє тіло, що небезпека минула, інакше ви залишитеся в тому самому стані: рівень нейроактивних хімічних сполук і гормонів знизиться, але так і не повернеться до показників, властивих спокійному стану. Жодна система вашого організму – ні травна, ні імунна, ні серцево-судинна, ні кістково-м’язова, ні репродуктивна – так і не отримують сигнал про те, що ви в безпеці.

Але стривайте! Є ще дещо.

Уявімо, що стресором є не лев, а якийсь ідіот колега. Він не становить жодної загрози вашому життю, а просто допікає вам. Він виголошує якусь нісенітницю під час наради, і – о Господи – та сама хвиля адреналіну, кортизолу та глікогену! [19] Схожа, та неоднакова: приміром, активація мозку варіюється залежно від природи стресорів. Психосоціологічні стресори активують ділянки мозку, асоційовані з емоційною регуляцію, більше за фізіологічні стресори; водночас фізіологічні стресори активують рухову діяльність більшою мірою, ніж це роблять психосоціологічні стресори. Kogler, Müller, et al., “Psychosocial Versus Physiological Stress.” Але ви маєте зберігати спокій і поводитися «пристойно» відповідно до соціальних норм. Ви лише загострите ситуацію, якщо перестрибнете через стіл і видряпаєте йому очі, як того прагне ваша фізіологія. Натомість ви проводите спокійну, доброзвичайну з погляду соціуму, високопродуктивну нараду з його керівником; ви заручаєтеся підтримкою цього керівника на випадок, якщо наступного разу цей нікчема скаже ще якусь дурню.