Д’єго Калб - Сон. Наука сну, або Пробудження після неспокійної ночі

Серед інших симптомів хворі на шизофренію можуть відчувати роздратування, погано сплять і зосереджуються, зазвичай усамітнюються, марять та бачать галюцинації. Відтак група дослідників вирішила проаналізувати зв’язок і спільні риси між ознаками психозу й звичайного сну. З цією метою вони попросили пацієнтів-шизофреників переповісти, що їм снилося. Крім того, вдень науковці залишали їх на кілька хвилин у тихій кімнаті й просили описати все, про що вони думали в цей проміжок часу. Результати виявили, що сни й думки містять подібну кількість екстравагантних елементів. Скидалося на те, що свідомий стан під час неспання та нічні сни цих пацієнтів дуже подібні між собою. Це був не перший випадок, коли межа між реальністю й снами виявилася розпливчастою. Цю тему ми розглянемо в наступному розділі.

А раптом насправді все лише сон? Звідки нам знати, що все, що, як нам здається, ми проживаємо, не є частиною сновидіння — нашого чи чужого? Чи існує якась ознака, здатна вказати нам, спимо ми чи ні? Питання про межу між світом сновидінь і світом реальності давнє, надзвичайно давнє. Ми можемо знайти приклади у філософії, літературі, кінематографі. А проте інтерес до цього невичерпний і робить тему завжди актуальною.

Усім нам довелося бодай один раз бачити сон, повний таких випробувань, трагізму чи потрясінь, що хоча він залишився тільки спомином, однак становить частку нашого життєвого досвіду. Як мовив Густаво А. Беккер [56] Густаво Адольфо Беккер (справжнє ім’я Густаво Адольфо Домінгес Бастіда; 1836—1870) — іспанський поет. у «Симфонічній увертюрі» до своїх «Рим» : «Мені важко визначити, щó мені наснилося, а що насправді відбулося зі мною». І він не перший і не останній, хто означив цю дилему.

У хвилюючому оповіданні «Вночі горілиць» Хуліо Кортасар занурює нас разом зі своїм героєм у два паралельних світи, між якими пролягла відстань у часі й просторі. Читаючи його, ми губимось у чергуванні сну та неспання, аж поки... втім, ні слова більше. Оповідання так добре написано, що пропонуємо вам прочитати його, щоб взнати, що станеться далі [57] У перекладі Юрія Покальчука (Кортасар Х. Таємна зброя. К. : Дніпро, 1983) оповідання називається «Вночі обличчям до неба». .

Коли вже йдеться про сни, ми не можемо обійти мовчанкою дона Педро Кальдерона де ла Барку, іспанського драматурга, який 1635 року оприлюднив один із найкращих творів світової літератури — «Життя — це сон» . У ньому драматург являє нам короля Базиліо, котрий вирішив ув’язнити у вежі серед гір свого сина Сехізмундо, бо перед тим державцю напророкували, що через принца країну ждуть усілякі біди. Одного дня королю спадає на думку перевірити, чи справді його синові, який веде життя самот­нього в’язня, судилося стати жорстоким лиходієм. І король вигадує хитромудрий план: він велить перенести сплячого сина до палацу, щоб побачити, яким правителем той буде. Якщо батько помітить, що син — усупереч пророкуванням — справедливий, він дасть йому шанс владарювати разом; якщо ні — знову відправить до вежі, запевнивши, нібито все було лише сном.

Роки ув’язнення вочевидь не сприяли розвиткові суспільних навичок Сехізмундо, який, опинившись у палаці, поводиться як справжній деспот. Тож, відповідно до свого плану, батько вирішує знову ув’язнити сина й переконати, ні­бито все, що відбувалося раніше, тому привиділося вві сні.

Урешті-решт народ дізнається про долю бідолашного Сехізмундо й звільняє свого принца, який цього разу поводиться розважно й примиряється з батьком. Однак — з огляду на попередній досвід — принц і далі сумнівається, чи не є сном усе, що він проживає.

Трапляються й інші випадки, коли, щоб пояснити цю плутанину між фантазією та дійсністю, видається кращим перекласти провину на когось третього. За часів Кальдерона (з чого випливає, що ця тема турбувала тодішнє європейське суспільство) Рене Декарт [58] Рене Декарт (1596—1650) — французький філософ, математик і фізик. перетворює свій сумнів на метод. У першому розділі своїх класичних «Метафізичних роздумів, що являють існування Бога та безсмертя душі» цей французький філософ повністю й беззастережно піддає сумніву свої почуття. Декарт висуває гіпотезу, що, можливо, якийсь злий дух бентежить його, створюючи уявлення, які він має про навколишній світ: «стан неспання не має ніякої певної ознаки, яка відрізняла б його від стану сну». На щастя, згодом Декарт подолає цю проблему, а відтак говоритиме про «річ, що сумнівається, стверджує, заперечує, мало знає й багато чого не знає, а ще прагне, відкидає та навіть уявляє й відчуває». Він висновує, що той, хто здатний думати, існує, і в такий спосіб вирішує свій великий сумнів. Принаймні він заспокоївся.