Филипп Зимбардо - Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло

Щоб обмежити поширення зла в католицьких країнах, було прийнято рішення: всіх відьом необхідно знайти та знищити. Для цього належало виявити відьом, змусити їх зізнатися в єресі, а потім знешкодити. Цей механізм (який у наш час могли б назвати «програмою утилізації») був простим і безпосереднім: шляхом доносів знайти відьом серед населення; з використанням допитів і різноманітних тортур випробувати їхню відьомську природу; вбити тих, хто не пройшов випробування. Я не пролив тут світло на все, що становило цю ретельно продуману систему масового терору, катувань і винищення тисяч і тисяч людей; однак саме це спрощене бачення складних праць на тему зла розпалило вогнища інквізиції. Створення з відьом упослідженої диспозиційної категорії забезпечувало готове вирішення соціальних проблем шляхом простого знешкодження стількох агентів Злого, скількох вдасться ідентифікувати, піддати тортурам, а потім зварити в олії чи спалити.

Зважаючи на те, що церквою та її світськими союзниками керували чоловіки, не дивно, що відьмами частіше оголошували жінок. Підозрювані зазвичай були маргіналами або чомусь вважалися загрозливими: вдови, бідні, потворні, каліки, а в деяких випадках їх мали за надто гордих і владних. Жахливий парадокс інквізиції полягає в тому, що гаряче і здебільшого щире бажання побороти зло призвело до небачених досі масштабів злодіянь. Церква і держава використовували знаряддя смерті й метод тортур, які стали кричущими спотвореннями всякого ідеалу людського вдосконалення. Витончену природу людського розуму, здатного створити величні пам’ятки мистецтва, науки чи філософії, було викривлено, щоб залучити її до актів «творчої жорстокості», які мали на меті зламати волю людини. Знаряддя інквізиції досі в арсеналі в’язниць усього світу, військових і цивільних виправних закладів, де тортури — звичне діло (що ми й побачимо пізніше, коли говоритимемо про в’язницю Абу-Ґрейб) [15] Цю химерну теологію слід розглядати крізь призму загальноприйнятного тоді насильства щодо жінок. Історик Анна Бартсов показує, наскільки воно було поширеним, системним та суспільно сприйнятним, що й дало поштовх цьому «відьомському божевіллю»: A. L. Barstow, Witchcraze: A New History of European Witch Hunts. San Francisco : HarperCollins, 1995. .

СИСТЕМИ ЧИНЯТЬ ТИСК ЧЕРЕЗ ПОВСЮДНЕ ПАНУВАННЯ - ЗГОРИ ВНИЗ

Я зацікавився владою, притаманною системам, відколи усвідомив механізми, через які інститути втілюють свою ідеологію (скажімо, теорію про витоки зла) у реальні процеси й методи, як-от полювання на відьом. Іншими словами, мої уявлення про людську поведінку значно розширились, коли я глибше розібрався, як ситуативні умови створюються і формуються чинники вищого порядку — системами влади. Щоб зрозуміти складні моделі поведінки, необхідно врахувати впливи системи, а не лишень схильностей і ситуації.

Жорстоку, незаконну чи аморальну поведінку представників службових професій, як-от поліцейські, пенітенціарні працівники або військові, прийнято вважати чимось на кшталт «ложки дьогтю в діжці меду». Вважається, що такі промахи — рідкісні винятки з правил. Ті, хто їх вчинив, перебувають по один бік непроникного кордону добра і зла, а всі інші («добрі» працівники) — по інший. Але хто це визначає? Зазвичай захисники Системи, які хочуть ізолювати проблему, щоб відвести увагу і підозру від керівників, які винні у створенні неприпустимих умов праці або несуть відповідальність за відсутність контролю чи нагляду. Тож диспозиційні погляди на «ложку дьогтю» ігнорують саму «діжку меду» і потенційну можливість розтлінного впливу на всіх, хто в цій «діжці» перебуває. Системний же аналіз зосереджується на творцях «діжки» і на тих, від кого залежить її вигляд.

Саме правляча еліта, творці «діжки», залишаючись за лаштунками, часто визначають умови життя для всіх нас, кому потрібно існувати в створеному ними середовищі. Соціолог Чарлз Райт Міллс висвітлив ці чорні закамарки влади:

Правляча еліта складається з тих, чиє становище дає їм змогу переступити межі звичайних умов, у яких живуть пересічні люди. Їхнє становище допомагає приймати рішення, які можуть мати серйозні наслідки. Чи приймають вони такі рішення, чи ні — менш важливо, ніж сама значущість їхнього становища, їхня відмова діяти чи вирішувати сама собою є дією, яка часто має вагоміше значення, ніж зміст самих рішень. Адже вони стоять на чолі величезних ієрархій та організацій сучасного суспільства. Заправляють величезними корпораціями. Керують урядовим апаратом і утверджують його привілеї. Вони дають вказівки військовій верхівці. Займають стратегічні керівні позиції в соціальній структурі, на чому тепер зосереджені ефективні матеріальні засоби влади, а також багатство і знаменитість, якими насолоджуються представники еліти [16] C. Wright Mills, The Power Elite. New York: Oxford University Press, 1956.—C. 3-4. .