Филипп Зимбардо - Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло

Ми живемо у «столітті масових убивств». Понад 50 мільйонів людей систематично винищено за урядовими указами, що їх із готовністю виконували військові та цивільні сили. Починаючи з 1915 року, турки Османської імперії вирізали півтора мільйона вірмен. У середині XX століття нацисти знищили не менше ніж шість мільйонів євреїв, три мільйони радянських військовополонених, два мільйони поляків і сотні тисяч представників «небажаних» народів. Радянський Союз Сталіна знищив 20 мільйонів своїх громадян; державна політика Мао Цзедуна призвела до ще більшої кількості смертей — близько 30 мільйонів китайців. У Камбоджі комуністичний режим червоних кхмерів знищив 1,7 мільйона жителів власної країни. Партію Саддама Хусейна «Баас» звинувачують в убивствах 100 тисяч курдів в Іраку. А 2006 року в суданській провінції Дарфур вибухнув геноцид, який було проігноровано усім світом [19] L. W. Simons, «Genocide and the Science of Proof», National Geographic за січень 2006 року, c. 28-35. Також див. проникливий аналіз масових убивств у розділі: D. G. Dutton, Е. О. Doyankowski, М. Н. Bond, Extreme Mass Homicide: From Military Massacre to Genocide, y: Aggression and Violent Behavior, вип. 10, травень—червень 2005 року. — С. 437-473. .

Зауважмо, що майже ті самі слова, які вимовив Агамемнон три тисячоліття тому, прозвучали в наш час у далекій африканській країні Руанді, коли представники панівного етносу — гуту — розпочали знищення своїх сусідів, які належали до меншини тутсі. Одна жінка, жертва цього геноциду, згадує, як один із її мучителів сказав їй: «Ми збираємося вбити всіх тутсі — згодом діти гуту не знатимуть, як виглядали діти тутсі».

ЗҐВАЛТУВАННЯ В РУАНДІ

Миролюбний народ тутсі в Руанді в Центральній Африці відчув на собі, що смертельно ефективною зброєю масового знищення може виявитися простий ніж-мачете, якщо ним орудувати ефективно. Систематичне винищення тутсі розгорнулося по всій країні впродовж кількох весняних місяців 1994 року. Протягом декількох місяців геноцид охопив усю країну. Бригади смерті, озброєні мачете і цвяхованими довбнями, вбивали тисячі невинних чоловіків, жінок та дітей. У звіті Організації Об’єднаних Націй сказано, що приблизно за три місяці було вбито від 800 тисяч до 1 мільйона руандійців. Ця різанина стала найжорстокішою за всю історію Африки. Три чверті всього населення тутсі було стерто з лиця землі.

Гуту по команді різали колишніх друзів і найближчих сусідів. Один убивця-гуту в інтерв’ю десять років потому сказав: «Найгіршим епізодом у цій різанині було вбивство мого сусіда: ми часто випивали разом, його худоба паслася на моїй землі. Він був мені як родич». Мати-гуту описала, як вона позабивала дітей із сусідського дому, які дивилися на неї широко розплющеними від здивування очима, тому що вони підтримували добрі взаємини й усе життя дружили. Вбивця посвідчила, що хтось із уряду сказав, що тутсі були їхніми ворогами. Потім їй дали кийок, а її чоловікові мачете, щоб вони могли боротися з загрозою. Жінка виправдовувала свої дії тим, що зробила дітям «послугу» — якби вона їх не вбила, вони залишилися б немічними сиротами, адже з їхніми батьками було вже покінчено.

Донедавна систематичним зґвалтуванням руандійських жінок як тактиці терору і духовного пригнічення майже не приділяли уваги. За деякими даними, зґвалтування почалися з того, що лідер гуту, майор Сильвестр Кекумбібі, спочатку зґвалтував дочку свого колишнього друга-тутсі, а потім віддав її на поталу іншим чоловікам. Потім дівчина посвідчила, що він сказав: «Ми не витрачатимемо на тебе кулі; ми тебе зґвалтуємо, і це буде набагато гірше».

В історії були схожі випадки. Наприклад, зґвалтування китайських жінок японськими солдатами в Нанкіні (далі ми детальніше про це поговоримо). Але тоді деталі цього жахіття згубилися через брак швидкої реакції на подію і небажання китаянок згадувати пережите, розповідаючи це стороннім. Натомість про психологічні чинники, що спричинили зґвалтування руандійських жінок, відомо доволі багато [20] Декотрі з цих сумних історій про використання ґвалтування як знаряддя терору щодо незгідних крутиться довкола однієї жінки, яку Петер Лендесман у своєму розслідуванні назвав «Міністром зґвалтувань» у своєму звіті для журналу: Р. Landesman, «А Woman’s Work», The New York Times за 15 вересня 2002 року (c. 82-ff.l31). Всі наступні цитати походять звідси. .

Мешканці поселення Бутаре чинили опір навалі гуту, і тимчасовий уряд відправив туди спеціального представника, щоб придушити «бунт». Цією людиною стала Полін Ньїрамасууко, міністр із прав сім’ї та жінок, «улюблене дитя» цієї околиці — тут вона виросла. Полін виховувалася серед народу тутсі; у минулому вона була соціальним працівником і читала лекції про права жінок. Ньїрамасууко була останньою надією поселення. Але ця надія одразу ж розбилася дощенту. Полін замислила жахливу пастку: вона оголосила мешканцям, що на місцевому стадіоні Червоний Хрест забезпечить їм харчування та притулок, а насправді там на них чекали озброєні головорізи-гуту з парамілітарної організації «Інтерахамве», які повбивали майже всіх шукачів захисту. Їх розстрілювали з кулеметів, у безборонний натовп кидали гранати, а тих, хто залишився живим, по одному добивали мачете.