Филипп Зимбардо - Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло

Ми маємо об’єктивно поглянути на ситуацію і спитати себе:

«А як би я вчинив на їхньому місці?». Часом відповідь невтішна (с. 132).

Французький журналіст Жан Хатцфельд взяв інтерв’ю в десятьох ополченців-гуту, які відбувають покарання за вбивство тисяч мирних тутсі [21] J. Hatzfeld, Machete Season: The Killers in Rwanda Speak. New York: Farrar, Straus and Giroux, 2005. . Свідчення цих людей — здебільшого фермерів, ревних християн і навіть одного колишнього вчителя — жахають документальними, безжальними картинами немислимої жорстокості. Слова цих людей змушують нас знову і знову поглянути на неймовірний факт: людина може забути про власний образ і подобу заради безглуздої ідеології, виконуючи і перевиконуючи накази харизматичних лідерів, які закликають убивати всіх, кого вони оголосять «ворогами». Поміркуймо над кількома свідченнями, перед якими блідне навіть стрічка «З холодним серцем» Трумена Капоте:

Я так часто вбивав, що в цьому вже не було нічого особливого.

Я хочу, щоб ви зрозуміли: від першої жертви до останньої я не пошкодував про жодну з них.

Нам наказували, і ми робили роботу. Коли ми шикувалися, то відчували якесь піднесення. Ми збиралися в команди на футбольному полі й одностайно ішли на полювання.

Кожен, хто вагався з почуття жалю до тих людей, мусив міцно тримати язика за зубами, щоб не видати своїх сумнівів.

Інакше його могли звинуватити у зраді.

Ми вбили всіх, кого знайшли в чагарнику. Ми не вибирали, не чекали й не боялися. Ми різали знайомих, різали сусідів, різали всіх.

У нас були сусіди-тутсі — ми знали, що вони не скоїли нічого злого, але ми винуватили тутсі в усіх наших одвічних бідах. Ми більше не розрізняли їх одне від другого, не пізнавали в них тих, ким вони були, навіть наших приятелів.

Вони стали надзвичайною загрозою — більшою, ніж усе, що ми разом пережили, важливішою, ніж наша спільність і єдність думок. Так ми міркували, вбиваючи їх.

Ми не вважали тутсі за людей, коли ловили їх на болотах.

Я маю на увазі за людей, таких, як ми, з такими самими думками і почуттями. Полювання було жорстоке, мисливці також були жорстокі, жертви були жорстокі — жорстокість була сильніша за розум.

Особливо зворушливо свою реакцію на брутальні вбивства і зґвалтування висловлює одна з уцілілих жертв, Берта. Вона зачіпає тему, до якої ми ще повернемося.

Я й раніше знала, що людина може вбити іншу людину. Таке відбувається повсякчас. Тепер я знаю, що навіть людина, з якою ви ділилися їжею, з якою ви разом спали, — навіть вона може вас убити просто так. Найближчий сусід може перегризти вам горлянку: ось чого мене навчив геноцид, і мої очі більше не дивляться на світ так, як раніше.

У книжці «Ручкання з Дияволом» [22] R. Dallaire, B. Beardsley, Shake Hands with the Devil: The Failure of Humanity in Rwanda. New York: Carroll and Graf, 2004. генерал-лейтенант Ромео Даллер, командувач миротворчих сил ООН у Руанді, наводить яскраві описи того, що він бачив. Завдяки своїй героїчній винахідливості він зміг урятувати тисячі людей, але цей видатний командир почувається спустошеним, тому що не зміг добитися дієвої допомоги від ООН, щоб запобігти багатьом іншим злочинам. У результаті в нього розвинувся важкий посттравматичний стресовий розлад — психологічний наслідок різанини [23] Психолог Роберт Джей Літтон, автор праці «The Nazi Doctors», аргументує, що на війні ґвалтування є часто умисним знаряддям, мета якого—надзвичайно принизити і спричинити страждання не лише конкретній жертві, а й усьому її оточенню. «Жінка є символом чистоти, довкола якого повстає сім’я. Тому брутальний напад на нього стигматизує всіх. Це приниження відлунює серед уцілілих і в усіх їхніх сім’ях. У цей спосіб ґвалт є гіршим, ніж смерть» (Landersman, с. 125. Також див.: A. Stiglmayer, ed. Mass Rape: The War Against Women in Bosnia-Herzegovina. Lincoln: University of Nebraska Press, 1994). .

ЗҐВАЛТУВАННЯ В НАНКІНІ (КИТАЙ)

Картину зґвалтування так легко образно відтворити в уяві, й водночас ця картина так лякає, що вона стає символом інших, майже немислимих злочинів війни. Впродовж усього декількох кривавих місяців 1937 року японські військові забили до смерті від 260 000 до 350 000 мирних жителів Китаю. Загинуло більше людей, ніж під час нищівних атомних бомбардувань у Японії, і більше, ніж мирних мешканців у більшості європейських країн під час Другої світової війни.

Окрім хоча б приблизної кількості вбитих, нам важливо знати застосовані мучителями «творчі» методи, що змушували жертв бажати смерті. Письменниця Айріс Чен розслідувала ці жахливі події та виявила, що чоловіків-китайців використовували як опудала під час тренувань із обходження з багнетом і «змагань» зі стинання голів. Було зґвалтовано від 20 000 до 80 000 жінок. Солдати часто не обмежувались цим: вони розрізали жінкам животи, відрізали груди, прибивали своїх жертв цвяхами до стін живцем. Батьків змушували ґвалтувати своїх доньок і синів, а матерів та інших членів родини — спостерігати за цим [24] I. Chang, The Rape of Nanking: The Forgotten Holocaust of World War II. New York: Basic Books, 1997.—C. 6. .