Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Тим часом американці мають дедалі більш нереалістичні очікування щодо того, що може дати їм політична та економічна система. Це відчуття, що їм по праву щось належить, є причиною того, що люди весь час гніваються на фахівців, а особливо на елітаристів — це слово в Америці може означати будь-кого з якою-небудь освітою, хто відмовляється плекати помилкові погляди громадськості. Коли ж американцям кажуть, що побороти бідність і запобігти тероризму набагато складніше, ніж видається, вони пускають очі під лоб. Будучи не в змозі усвідомити всю складність буття навколо них, обивателі вирішують не розуміти нічого, а потім похмуро звинувачують фахівців, політиків і бюрократів за те, що відібрали в них контроль над їхніми життями.

Це призводить до ще однієї проблеми, що посилює смертельну спіраль, у яку потрапила демократія та фаховість: громадяни не усвідомлюють чи воліють не розуміти різницю між фахівцями та обраними політиками. Для багатьох американців усі еліти — це просто однорідна маса освічених, багатих, наділених владою людей. Це абсолютна нісенітниця. Не всі багаті мають владу і не всі люди, які у владі, багаті. Інтелектуали та експерти в галузі політики рідко коли бувають багатими чи наділеними владою. (Просто повірте мені).

Хай що там Джордж Буш робив неправильно під час свого президентства, він мав рацію, нагадавши американцям, що коли мова йде про дії його адміністрації, він є «тим, хто ухвалює рішення». Фахівці можуть тільки пропонувати, а дають розпорядження інші люди. Власне, політичні експерти й обрані лідери зрідка бувають тими самими людьми. Інакше й бути не може: у добі просто немає стільки годин, щоб голова навіть міської ради чи ради невеликого штату (і тим більше президент) опанував усі питання, знання яких вимагає сучасна політика. Саме тому політики звертаються до експертів, тобто знавців, щоб ті їм радили.

Часом партнерство між політиками та їхніми радниками зазнає поразки. Експерти щось розуміють неправильно і радять політичним лідерам ужити заходів, що ведуть до катастрофи. Критики ролі фаховості як приклад наводять національні травми на зразок війни у В’єтнамі. У ретроспективі ці критики часто припускають, що таких болючих рішень можна було уникнути, порадившись із мудрістю пересічного громадянина.

Проте заклик покладатися на знання та чесноти звичайних людей — це романтизована нісенітниця. Еван Томас, журналіст і біограф Річарда Ніксона, зауважував, що найкращі та найталановитіші серед науковців на зразок Генрі Кіссінджера [156] На українському ринку є книжка Генрі Кіссінджера «Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті» («Наш Формат», 2019). — Прим. ред. або корпоративні титани на зразок міністра оборони Роберта Макнамари не впорались і «несуть провину за В’єтнам і за 58 000 американських солдатів, які там загинули, не кажучи вже про мільйони в’єтнамців». [157] Еван Томас, «Чому нам потрібна еліта в міжнародній політиці», New York Times online, 8 травня 2016 року. Але Томас також указує на те, що ті самі фахівці та еліти «посилили світовий порядок, який хитко балансував на межі ядерної війни. Вони розширили торгівлю, зміцнили союзи й виписали мільярди міжнародної допомоги».

Жоден із цих заходів не був популярним сам по собі, але такі дії допомогли Сполученим Штатам і Заходу пережити «холодну війну» аж до її мирного завершення. Хочеться дізнатися, які заходи обрали б у тій ситуації нефахівці та популісти? Томас закликав читачів «порівняти помилки 1960-х із часами, коли Вашингтон дозволяв, щоб міжнародною політикою керував суспільний консенсус».

У 1930-х Конгрес припинив вільну торгівлю, щоб захистити американську промисловість, і послухався виборців, які хотіли меншу, дешевшу армію без заплутаних альянсів. Результати? Закон Смута—Гоулі про митний тариф зробив свій внесок у Велику депресію, а неспроможність Ліги Націй дала дорогу фашизму і світовій війні.

Це ілюструє важливий момент: у минулому, як і сьогодні, американці схильні задумуватися про питання на зразок макроекономічної політики чи міжнародних відносин, тільки тоді, коли щось іде не так. Решту часу вони лишаються в щасливому невіданні про політику та процеси, які щодня добре працюють, поки нація робить свої справи.

Хай там як, а питання про те, чи Америці справді потрібні всі ці фахівці, лишається відкритим, особливо коли їхні поради стають такими поширеними серед стількох людей що коли настає катастрофа, неможливо знайти відповідальних. Ендрю Бацевіч закликав викорінити сучасний клас експертів, принаймні в політиці: