Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Політичні інтелектуали — яйцеголові розумники, що дозволяють собі вказувати простим смертним, які насправді мають владу, — це пляма на республіці. Як і деякі інвазійні види, вони заражають сучасний Вашингтон, де їхня присутність душить здоровий глузд і привела просту спроможність сприймати реальність до межі вимирання.

Приємні зовні, — гарно одягнені типи, що виступають у Конгресі, виконують свою роботу в друкованих медіа та на телебаченні чи навіть обіймають головні посади виконавчої гілки, — вони мають лихий вплив. Такі люди наче азійські коропи, яких випустили у Великі озера . [158] Ендрю Бацевіч, «Раціоналізуючи божевілля: інтелектуал на службі в держави», Huffington Post, 8 травня 2015 року.

Іронія в тому, що сам Бацевіч — успішний автор, колишній старший офіцер і викладач на пенсії, який регулярно надає спеціалізовані консультації тим самим простим смертним. Проте в чомусь він має рацію: на додачу до п’яти-шести сотень видимих політиків вищого рівня в уряді США за ними ще є тисячі експертів, які, власне, можуть не надто добре розумітися на тому, що роблять.

Фахівці не можуть ухилитися від виконання власних обов’язків. Знавці не повинні ховатися за спинами обраних чиновників щоразу, коли щось іде не так, кажучи суспільству лишити їх у спокої і натомість піти й покарати тих, хто ухвалює рішення. Коли експерти щось завалюють, лідери, які довіряли їхнім порадам, від імені суспільства мають засудити ці помилки й вирішити, як їх виправити.

Часом дієвим засобом від фахової помилки є зібрання інших спеціалістів і розробка ними рекомендацій. Іноді просто когось звільняють. Утім, у своїй праці про те, як улаштована фаховість, Філіп Тетлок пропонує інші способи, як зробити так, щоб експерти несли більше відповідальності, без того, щоб псувати стосунки з громадськістю. Є багато можливостей, включно з покращенням прозорості та конкуренції, щоб фахівці будь-якої галузі піклувалися про власне досьє, підраховували, скільки разів мали рацію чи помилялися, та змушували журнали, університети й інших наглядачів частіше притягувати своїх колег до відповідальності. Чи це спрацює — це вже інша справа, і Тетлок визнає, що для такого рішення існує багато перешкод.

Утім, найсуттєвіша перешкода — це лінощі самого суспільства. Жодне із цих зусиль, спрямованих на спостереження за фахівцями та їх оцінювання, нічого не вартуватиме, якщо звичайним громадянам хоч трошки не будуть цікаві ці справи. Тетлок указує, що пересічні люди, на жаль, зазвичай не зацікавлені в тому, аби знайти професіоналів із чудовим досьє: найбільше вони цікавляться доступними фахівцями, які вже погоджуються з їхніми поглядами. Як правильно зауважує Тетлок, недостатньо посилити відповідальність серед поставників інтелектуального продукту, якщо «споживачі не зацікавлені в тому, щоб бути суддями конкуруючих заяв і контраргументів». Споживачі менше цікавляться «неупередженими пошуками істини, а більше — потуранням власним упередженням», тому пересічні люди підходять до ролі фаховості із «психологією спортмайданчика, а не аудиторії». [159] Філіп Тетлок, «Фахові політичні судження» (Прінстон: Princeton University Press, 2005), 231–232.

Фахівці повинні нести повну відповідальність за кожну свою пораду. Які не були б причини: знецінення академічних дипломів, брак інтересу від суспільства, нездатність устигати за виробництвом знань в інформаційну епоху, — але фахівці не виконують цей обов’язок із таким рівнем свідомості, який передбачає їхнє привілейоване становище в суспільстві. Вони мають ставитися до власної відповідальності серйозніше, навіть якщо їхні зусилля лишаться непоміченими.

Існують заходи, яких можуть ужити фахівці, щоб покращити свою відповідальність. Є й проблеми в стосунках із суспільством, які експерти контролювати не можуть. Пересічні люди повинні подумати про, що саме не розуміють щодо ролі фахових порад у демократичній республіці. Серед багатьох хибних уявлень суспільства про фахівців і політиків особливо варті уваги п’ять помилок.

По-перше, фахівці — не ляльковики. Вони не можуть впливати на те, чи лідери приймуть до уваги їхні поради. Навіть у найближчих стосунках між політиком і фаховим радником їхні погляди ніколи повністю не збігаються. Ідеться про Ніксона й Кіссінджера чи Обаму й Родеса, але жоден лідер — не інструмент, за допомогою якого експерти втілюють власні ідеї.

Будь-який вартісний фахівець має власні історії поразок у політичних іграх. Багато років я допомагав американському сенатору, який ставився до мене як до радника, вартого довіри, але одного разу викинув із кабінету, осипаючи прокляттями, після принципової суперечки в ті напружені дні 1991 року перед війною в Перській затоці. Попри те, що зазвичай експерти й політичні лідери мають спільні інтереси й погляди, політики та обрані чиновники відчувають такий тиск і обов’язки, яких фахівець не відчує ніколи, а тому конфлікти неминучі.