Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Родес давав інтерв’ю журналісту Девіду Семюельсу, в об’єктивності якого теж були сумніви (щодо угоди з Іраном, а також щодо деяких людей, згаданих у статті), коли матеріал вийшов. [150] Так, журналіст Джеффрі Ґолдберґ заявляв, що Семюельс використав цю статтю, щоб звести з ним особисті рахунки. Див. Джеффрі Ґолдберґ, «Бен Родес і «продаж» угоди з Іраном», Atlantic online, 9 травня 2016 року. Проте заяви Родеса були вражаюче недалекими: він гордо назвав дослідницькі центри, експертів і журналістів, які, за його словами, брали участь у тиску адміністрації щодо угоди.

«Ми створили камеру відлуння, — зауважив він, коли я попросив пояснити навалу свіжоспечених експертів, які агітували за угоду. — Вони повторювали те, що ми казали їм говорити».

Коли я спитав, чи лякає його перспектива такої кампанії, що втілюватиметься іншою адміністрацією, Родес відповів, що так. «Ну, я віддав би перевагу тверезому, аргументованому громадському обговоренню, після якого члени Конгресу подумали б і проголосували, — сказав він, стенаючи плечима. — Але це неможливо». [151] Девід Семюельс, «Честолюбний романіст, який став гуру міжнародної політики Обами», The New York Sunday Magazine online, 5 травня 2016 року.

Для урядових чиновників вищого рівня досить характерно стверджувати, що деякі справи, особливо щодо національної безпеки, надто важливі та складні, щоб робити їх предметом обговорень громадськості, яка на них не розуміється. Таємна дипломатія та кампанії із захоплення громадської думки — невід’ємна частина історії будь-якого демократичного уряду, включно зі Сполученими Штатами.

Але те, що казав Родес, — це вже дещо інше і значно небезпечніше для стосунків між фахівцями та політикою. Власне, він хвалився тим, що угоду з Іраном проштовхнули, підім’явши обговорення серед фахівців і скориставшись тим, що нові медіа, а особливо молодші репортери, які зараз головні в національній журналістиці, не надто розуміються на цій справі. «Середній вік журналіста, з яким ми говоримо, 27 років, і єдиний їхній досвід — це те, що вони крутяться в політичних кампаніях, — казав Родес. — Це серйозна трансформація. Вони буквально нічого не знають».

Підтекст слів Родеса зрозумілий. Він не тільки думає, що громадськість надто тупа, аби розібратись у цій справі (це недалеко від правди, але Родес і пальцем не поворухнув, аби зробити її розумнішою), але й усі інші, включно з Конгресом, теж не мають потрібних знань, щоб усе правильно зрозуміти. Для Родеса отруєння дискусії дезінформацією — це була просто необхідність задля вищого блага.

Трамп і Родес кожен по-своєму скористалися невіглаством громадськості задля власних інтересів. Різнилася тільки тактика: Трамп намагався перемогти у виборах 2016 року, мобілізуючи найрозлюченіших і найменш освічених виборців, тоді як Родес зрежисував угоду з Іраном, кидаючи публіці вигадані історії й цілком ігноруючи виборців та тримаючи це все в таємниці.

Обидві ситуації неприйнятні. Багато кого можна звинувачувати в тому, що роль фаховості в житті американців опинилася під загрозою, і ця книжка розкрила немало з цих звинувачень. Самі фахівці, освітяни, журналісти, розважальні медіакорпорації та інші — усі відіграли свою роль. Утім, основну відповідальність за сучасний стан справ має нести лише одна група людей і лише вона може щось змінити. Це громадяни Сполучених Штатів Америки.

Фаховість та управління взаємозалежні, особливо в умовах демократії. Технологічний та економічний прогрес, що забезпечують добробут населення, вимагають розподілу праці, що, своєю чергою, веде до створення професій. Професіоналізм заохочує фахівців якнайкраще обслуговувати клієнтів, поважати власні межі й вимагати, щоб інші також їх поважали. І все це є частиною обслуговування кінцевого клієнта — самого суспільства.

Диктатури також вимагають, аби фахівці їх обслуговували, але роблять це через погрози та прямі вказівки. Саме тому диктатури менш ефективні та продуктивні, аніж демократії, попри історичні міфи, у які продовжують вірити багато американців — наприклад, про неймовірну ефективність нацистської Німеччини та подібних режимів. [152] У серії класичного фільму «Зоряний шлях», що вперше вийшов на екрани в 1968 році, була показана спроба професора з добрими намірами (звісно) заснувати цілу планету на базі досвіду нацистів. Усе завершується катастрофою, але умираючий професор усе одно називає нацистську Німеччину «найефективнішою державою, що коли-небудь існувала на Землі», а містер Спок, голос здорового глузду в серіалі, продовжує: «Таки правда». Насправді нацистська Німеччина була корумпованою та неефективною, і багато провідних учених та інтелектуалів утекли з країни після 1933 року. Проте багато американців усе ще вірять у міф ефективності нацистів. В умовах демократії послуги фахівців для громадськості — це частина суспільного договору. Громадяни делегують повноваження ухвалення рішень із цілої низки питань обраним представникам та їхнім фаховим радникам, тоді як експерти, зі свого боку, просять, щоб їхні зусилля були сприйняті достатньо освіченою для аргументованих суджень громадськістю.