Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Як усе це вирішити — головне питання майбутнього американської освіти. У 2016 році кандидат у президенти від Демократичної партії Берні Сандерс сказав, що диплом бакалавра сьогодні — еквівалент атестата про закінчення школи п’ятдесят років тому, отже, кожен має йти в коледж, як нині ходить до школи. Насправді великою мірою ставлення до коледжів як до виправних шкіл і призвело нас до такої ситуації. Більша ж проблема полягає в тому, що сукупний результат надлишку студентів, викладачів, університетів і дипломів створив ситуацію, коли відвідування коледжу вже не гарантує, що людина розуміється на своїй справі.

Поразки сучасного вишу розпалюють напади на власне знання, над яким ті самі заклади освіти працювали століттями, щоб передати його майбутнім поколінням. Інтелектуальна дисципліна і зрілість стали супутніми жертвами цього процесу. Передача важливого культурного знання — від того, як вибудовувати аргументи до генетичних основ американської цивілізації — перестала бути завданням клієнтоорієнтованого університету.

Навчання в коледжі має бути складним досвідом. Саме тут людина лишає в минулому дитяче зубріння напам’ять і приймає тривогу, дискомфорт і різноманітні виклики, що ведуть до здобуття глибших знань — сподіваюся, на все життя. Диплом бакалавра з фізики чи філософії має бути ознакою справді освіченої людини, яка не лише добре знається на певному предметі, а й має ширше розуміння власної культури та історії. Це не повинно бути легко.

У сучасній Америці такого погляду на коледж не мають ані надавачі послуг вищої освіти, ані споживачі. Клієнтоорієнтований коледж догоджає підліткам, а не допомагає їм перейти в доросле життя. Замість того, щоб позбавити студентів зацикленості на самих собі, сучасний університет її заохочує. Студенти можуть закінчити навчання без усвідомлення того, що зустріли когось розумнішого за себе як серед однокурсників, так і серед викладачів. (Якщо вони взагалі розрізняють однокурсників і викладачів). Молодь сприймає власний диплом як рецепт на проведення кількох років із купою цікавих людей, що, як і вона, заплатили за цю послугу.

Це вже не кажучи про те, що сучасні студенти інтелектуально неспроможні. Більшість молодих людей із хороших університетів таки опанувала ритуали складання текстів, написання рекомендацій, проведення дозвілля та інші заняття, пов’язані з вищою освітою. На жаль, подолавши складні вступні іспити, студенти приходять у коледж і наступні чотири роки лишаються неосвіченими, утім, їх увесь час хвалять. Вони можуть навіть це запідозрити, унаслідок чого виникне токсичне поєднання невпевненості та зарозумілості, яке ні до чого хорошого не призводить поза домашніми й шкільними стінами.

Тим часом у менш престижних вишах студенти не так сильно переймаються вступними іспитами. Як зазначав автор праць із економіки Бен Кассельман у 2016 році, більшість абітурієнтів ніколи не мала писати вступний твір, складати резюме чи проходити співбесіду, бо більше трьох чвертей американських бакалаврів вступають у виші, що приймають принаймні половину абітурієнтів. Лише чотири відсотки студентів учаться в університетах, які зараховують 25 або менше відсотків вступників, і менше ніж один відсоток відвідує елітні навчальні заклади, які приймають приблизно десять відсотків абітурієнтів. [34] Бен Кассельман, «Замовкніть щодо Гарварду», FiveThirtyEight.com, 30 березня 2016 року. Студентам цих менш конкурентних закладів важче закінчити навчання: лише половина з них отримує диплом бакалавра протягом шести років.

Багато із вступників не мають необхідних навичок для того, щоб учитись у коледжі, і повинні добре попрацювати над собою, щоб виправитися. Коледжам це відомо, але вони все-таки приймають неготових молодих людей, записують їх на тривалі (але фінансово вигідні) підготовчі курси й сподіваються на краще. Навіщо виші це роблять і так очевидно порушують стандарти вступу, яких могли б дотримуватися? Як писав у 2016 році Джеймс Пірсон із Мангеттенського інституту, «слідкуйте за грішми». Факт лишається фактом, що «приватні коледжі — принаймні ті, які не належать до елітних, — відчайдушно шукають студентів і готові прийняти непідготовлених абітурієнтів, якщо вони платоспроможні». [35] Джеймс Пірсон і Наомі Шефер Рілі, «Виправні фінанси: завелика ціна ігор в академічні доганялки», Weekly Standard online, 9 травня 2016 року. Деякі з них закінчують навчання, деякі ні, але кілька років заклад отримує платню, і тоді людина може десь сказати, що має принаймні якусь вищу освіту.