Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Навіть без такого фінансового тиску навала непідготовлених студентів у коледжі пояснюється культурою згоди та самореалізації, яка забороняє студентські поразки. Як писав у 1995 році Роберт Г’юз, Америка — це культура, у якій «дітей балують, щоб вони не думали, що дурні». [36] Роберт Г’юз, «Культура скарг» (Нью-Йорк: Time Warner, 1993), 68. Двадцять років потому шкільна вчителька з Меріленду висловила суть цієї проблеми, коли вирішила піти з професії, у статті 2014 року, яка вийшла у Washington Post. Жінка сказала, що шкільна адміністрація дала їй дві вказівки, які були «визначальними слоганами громадської освіти». По-перше, учням не дозволялося зазнавати поразок. Друга вказівка була передвісником клієнтоцентричного підходу до навчання: «Якщо учні отримують двійки та трійки, отже, ви чогось для них не робите». [37] Валері Штраусс, «Я б хотіла викладати, але...», Washington Post online, 31 грудня 2013 року.

Я стикався із цим не раз і не тільки серед дітей чи першокурсників. Мені й магістри казали, що коли не отримають вищий бал із мого предмета, їхні нижчі оцінки стануть доказами того, що я погано викладаю. Також були студенти, які майже завалили мій предмет, але просили (а іноді й вимагали) рекомендації для вступу в магістратуру чи для здобуття професійної освіти. Студенти коледжів, може, і не тупіші, ніж тридцять років тому, але їхнє відчуття власних прав і рівень безпідставної самовпевненості значно зросли.

Велику роль тут відіграє і виховання. Батьки стараються вберегти дітей від усього, ставши такими надокучливими, що колишній відповідальний за роботу з першокурсниками в Стенфордському університеті аж написав книжку, де зазначив, що таке «гелікоптерне виховання», коли батьки, наче гелікоптер, кружляють над дітьми, руйнує ціле покоління. Батьків, що захищають і бавлять своїх дітей навіть у старших класах школи й університетах, виконуючи за них домашнє завдання, стенфордський декан ніжно називає «такими, що перестаралися з допомогою» і беруть участь у всіх сферах життя дитини. [38] Емма Браун, «Колишній декан Стенфорду пояснює, чому “гелікоптерне виховання” руйнує покоління студентів», Washington Post online, 16 жовтня 2015 року. Є взагалі запущені випадки: деякі батьки перебираються до того міста, де їхні діти вчаться в коледжі, щоб бути весь час поруч. Це вже не «гелікоптерне виховання», а щось на зразок «виховання з безпосереднім залученням реактивних літаків-винищувачів».

Хай як не парадоксально, інша проблема — це достаток. Гучна заява в часи, коли стільки батьків і молоді хвилюються про те, де взяти гроші на освіту. Але факт лишається фактом, що ніколи ще стільки людей не здобували вищу освіту, переважно за допомогою практично нескінченних надходжень руйнівних позик. Тримаючись за ці гарантовані урядом гроші й реагуючи на агресивний маркетинг із боку залежних від оплати за навчання вишів, підлітки з різних соціальних класів по всій Америці нині вибирають коледжі, наче машини.

Відвідування вишів — це хороший приклад шопінг-ритуалу, що вчить молодь обирати навчальний заклад за будь-якими критеріями, окрім освіти. Щовесни та щоліта дороги заповнюються потенційними абітурієнтами та батьками. Одні їдуть подивитися на ті заклади, куди вступили їхні діти, а інші — на виші, куди, можливо, тільки збираються вступати. Це не лише багаті дітки з турами по університетах Ліги Плюща: друзі з дітьми-підлітками регулярно розказують мені, як їздили дивитися на якісь невеличкі коледжі, про які я ніколи не чув. Щороку ці батьки питають мене про пораду і щороку я кажу їм, що це погана ідея. Вони дякують мені і все одно не відмовляються від цих поїздок. До кінця цього процесу вся родина ледь стоїть на ногах, а питання про те, чого власне вчать у тому коледжі, здається другорядним.

Зазвичай молоді подобається більшість вишів, бо підлітку, який застряг у школі, усі коледжі здаються досить класними. Деякі альтернативи, звісно, швидко відпадають. Негарне місто, розхитаний корпус, страшний гуртожиток. В іншому разі майбутні студенти, коли їм ледь виповнилося шістнадцять, закохуються у виш і потім місяцями, як полохливі наречені, марять надією, що обраний навчальний заклад дасть добро і змінить їхню долю.

Ідея про те, що підлітки мають спершу подумати, чому взагалі хочуть іти в коледж, а вже потім шукати заклади, що підходять їхнім здібностям, лише туди вступати, їхати в те місце, куди вони вже були прийняті , зараз видається дивною багатьом батькам і їхнім дітям. Спитайте батьків, навіщо вони возили дочку всією країною, щоб відвідати заклади, куди дівчина, може, і не захоче вступати або куди в неї немає шансів потрапити, і відповіддю часто буде щось на зразок: «Ну, вона хотіла подивитися». Дехто ще додає: «І ми вирішили витратитися на це». Заявка на вступ у виш по п’ятдесят баксів за спробу — недешеве задоволення, але їздити від Амгерсту до Атланти значно дорожче.