Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Коли я приїхав до Дартмутського коледжу в кінці 1980-х, мені розповіли історію про знаного (і на той час ще живого) викладача, яка ілюструє цю проблему й виклик, із яким стикаються фахівці. Знаменитий астрофізик Роберт Джестроу читав лекцію про план президента Рональда Рейгана щодо космічних установок протиракетної оборони, який палко підтримував. Один студент поставив під сумнів думку вченого в проміжку, відведеному на запитання та відповіді. Джестроу був дуже терплячим, але все одно дотримувався погляду, що така програма була можлива і необхідна. Студент, розуміючи, що науковець сильного університету не збирається міняти свої погляди після кількох хвилин дискусії з другокурсником, зрештою стенув плечима й здався.

«Ну, — сказав студент, — ваша думка нічим не гірша, ніж моя».

Джестроу швидко зупинив юнака. «Ні, ні, ні, — промовив він зі співчуттям. — Моя думка значно, значно краща, ніж ваша».

Професор Джестроу вже пішов від нас, а коли я бував у Гановері, якось не випадало розпитати в нього, що сталося того дня. Але підозрюю, що вчений намагався дати урок, якому студенти та громадяни чинять дедалі більший опір: вступ до коледжу — це початок, а не кінець освіти, і повага до думки особистості не означає такої самої поваги до знань цієї людини. Чи система протиракетної оборони є мудрою політикою, це все ще дискусійне питання. Але не змінилося те, що думки досвідченого астрофізика і другокурсника не рівні.

Це дещо більше, ніж змагання розумників із Ліги Плюща та їхніх викладачів у дотепності. Візьмемо менш рідкісний випадок: у 2013 році молода жінка в соцмережі попросила допомоги з домашнім завданням. (Де вона живе і де вчилася — неясно, але себе описувала як майбутню лікарку). Жінка отримала завдання дослідити смертельну хімічну речовину зарин і тисячам читачів у твітері пояснила, що потрібна допомога, бо вона має глядіти дитину. За кілька хвилин на її прохання відповів Ден Кашета, директор консалтингової фірми з безпеки в Лондоні і знаний фахівець із питань хімічної зброї, який визвався допомогти.

Те, що трапилося потім, приголомшило багатьох читачів. (Джеффрі Льюїс, фахівець із озброєння в Каліфорнії, зафіксував і оприлюднив цей діалог).

«Не можу знайти хімічні та фізичні властивості газу зарин, будь ласка, допоможіть», — твітнула студентка. Кашета запропонував допомогу. Він виправив її, зауваживши, що зарин — це не газ і що слово треба писати з великої букви (англійською). Як потім саркастично зауважив Льюїс, «Денова допомога була прийнята з полегшеним зітханням нашої втішеної студентки».

Власне, жінка зустріла пораду лайкою. Вона відчитала фахівця, вибухнувши розгніваним его: «Так /лайка/, зарин — це газ, ти бездарний /лайка/. Зарин — це рідина і може випаровуватися... тож заткни свою /лайка/ пельку». Кашета, звісно, був уражений, але спробував ще раз: «Погугліть мене. Я експерт із зарину. Вибачте за пропозицію допомоги». Це нічого не змінило, і діалог скінчився.

Чванливий студент Дартмутського коледжу й розгнівана користувачка твітеру, звісно, вибиваються із загальної картини і є гіперболізованими прикладами намагання працювати зі студентами. Але викладачі як в аудиторіях, так і в соцмережах розповідають про те, що випадки, коли студенти сприймають виправлення як образи, дедалі частішають. Незаслужена похвала й пустопорожні успіхи формують крихку зарозумілість, яка може призвести до того, що студенти визвіряться на першого-ліпшого викладача чи працедавця, що спробує розвіяти цю ілюзію. І таку звичку буде складно подолати в дорослому житті.

Обслуговування клієнтів і ставлення до фаховості як до товару очевидні в сучасних коледжах навіть у дрібницях. Візьмімо, наприклад, вплив електронного листування, що заохочує таку поведінку, на яку студенти не наважилися в особистому спілкуванні.

Навіть якщо не брати до уваги погане рішення після вихідних із випивкою й вечірками щось написати й клацнути «надіслати», імейл усе-таки призводить до зміщеного відчуття особистого простору, що розмиває кордони, необхідні для ефективного навчання. Як побачимо в наступному розділі, це загальна характеристика спілкування онлайн, але неформальність взаємодії між викладачами та студентами — це ще один приклад того, як університетське життя розмиває повагу до фахівців та їхніх навичок.

Імейл став поширеним в університетах на початку 1990-х, і за десять років викладачі помітили зміни, які принесло постійне перебування на зв’язку. У 2006 році в New York Times запитали працівників закладів освіти про їхній досвід електронного спілкування, і їхнє роздратування було очевидним. «Нині, — писали в Times, — студенти, здається, думають, що викладачі доступні цілодобово, якщо відправляють постійний потік імейлів... які надто неформальні або взагалі непристойні». Як розповів Times професор теології Джорджтаунського університету, «стиль, у якому студенти писали імейли, був уражальним (“Мені треба знати, і ви маєте це сказати прямо зараз”), а фамільярність часом межувала із наказовим тоном». [42] Джонатан Ґлетер, «Кому: professor@university.edu Тема: Чому у всьому винен я», New York Times online, 22 лютого 2006 року.