Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Щоб уникнути непорозумінь, мушу дещо пояснити. По-перше, усі знають, що навіть у найкращих університетах є легкі курси, які можна здати, просто перетворюючи кисень на вуглекислий газ упродовж певної кількості тижнів. Може, це шокує, коли таке каже викладач, але в простих чи веселих курсах немає нічого поганого. Я навіть сказав би, що деякі з них необхідні. Повинні бути предмети, де студенти могли б експериментувати з темою, учити щось, що приносить задоволення, і отримувати оцінки за це.

Проблема виникає тоді, коли такий вигляд починають мати всі курси — і з точних наук, і з гуманітарних, і з соціальних. І кількість таких курсів, принаймні за моєю суб’єктивною оцінкою, зростає. Жодна галузь знань не застрахована від них, і якщо подивитися на пропозиції багатьох програм по США й на назви дипломів, які видаються на базі цих курсів, можна припустити, що те, що колись було примхами окремих викладачів, зараз перетворилося на звички цілих факультетів.

Також маю зауважити, що я не намагаюся тут агітувати за скорочення всіх коледжів до технічних факультетів із поверховим вивченням англійської мови та історії. Я не підтримую такі ініціативи й завжди виступав проти подібних нападів на вільні мистецтва. Надто часто ті, хто так робить, насправді просто агітують за те, щоб перетворити коледжі на торговельні школи. Історія мистецтв завжди потрапляє під обстріл першою, попри те, що багато людей не усвідомлюють, що з таким дипломом можна зробити прибуткову кар’єру. Хай там як, але я не хочу жити в цивілізації без вивчення історії мистецтва, кіно, філософії чи соціології.

Питання в тому, скільки студентів цих спеціалізацій справді щось учать і чи дійсно є потреба, щоб стільки студентів обирали ці предмети в посередніх освітніх закладах — особливо за рахунок платників податків. Немає сумнівів у тому, що студенти надто часто марно витрачають гроші й отримують ілюзію освіти, тяжіючи до курсів чи спеціалізацій, яких або взагалі не повинно існувати, або набір на які має бути обмежений до невеличкої кількості студентів, що збираються їх вивчати серйозно й завзято. Це також одне з того, що викладачі не мають казати вголос, бо для обурених батьків та сповнених надій студентів це все звучить як необґрунтований елітаризм.

Може, це й елітаризм, але не можна сказати, що він необґрунтований. Колись багато освітніх закладів називались учительськими, і вони чудово виконували свою роботу. Їхні філологічні чи історичні факультети прекрасно виконували корисну функцію підготовки вчителів історії та мови. Проте сьогодні ці крихітні «університети» пропонують курси з антропології та філософії науки, як наче їхні студенти націлилися на магістратуру в Стенфорді або Чикаго. Такі спеціалізації часом формуються навколо інтересів кількох викладачів, що це досліджують, або просто є способом зробити каталог університету трохи товщим, бо в очах майбутніх студентів йому бракує солідності.

Немає нічого поганого в тому, щоб іти за своїми задоволеннями чи забаганками, якщо ви можете собі це дозволити. Коли невеликий коледж пропонує курс з історії, що вас цікавить, звісно, беріть його. Він може бути класним. Але студенти, що обирають спеціалізацію, не думаючи про позицію власного університету, його академічні ресурси та програму, або не аналізуючи, де працюють випускники цих програм, ризикують піти звідси (коли нарешті закінчать навчання) з меншою кількістю знань, ніж сподівалися. Це і є головна проблема всіх зайвих суперечок із людьми, які глибоко помиляються щодо якості власної освіти.

Коли ребрендовані університети удають, що пропоновані ними курси та програми приблизно дорівнюють еквівалентам цих програм у більш знаних закладах, вони не лише вводять в оману майбутніх студентів, а й ставлять під загрозу їхнє подальше навчання. Прірва в якості між програмами може викликати обурення: якщо ми обоє маємо диплом з історії, то чому ваш погляд на російську революцію чимось кращий за мій? Чому те, що ваш диплом виданий відділом престижного університету, а мій програмою, де працює один викладач, має щось означати? Якщо я вивчав кіномистецтво в місцевому коледжі, а ви в Університеті Південної Каліфорнії, то хто ви такий, щоб думати, що знаєте більше за мене? У нас однакові дипломи, чи не так?

Такі порівняння й суперечки про різницю між коледжами, дипломами й програмами швидко стають поперек у горла. Студента, якому вдалося вступити до престижного університету й здобути там освіту, дратує порівняння з колегою, що вивчав цю саму спеціальність у нікому не відомому «університеті». (Якщо всі університети однакові, то чому до деяких вступити важче?). Тим часом студент, який днями й ночами тяжко працював, щоб отримати свій диплом, дратується через припущення, що його досягнення меншовартісне. (Якщо всі університети, окрім тих, що належать до Ліги Плюща — туфта, то чому ці всі програми повністю акредитовані?).