Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Оцінювання студентів також є надчутливим показником, на який впливають найдрібніші та найнедоречніші деталі на зразок незручних стільців і розкладу занять. Певну кількість таких оцінок треба ігнорувати. Деякі з них просто дивовижні — викладачі навіть часом обмінюються історіями про найгірші чи найдивніші оцінки, які отримували. Так, один із моїх колег якось прочитав детальну лекцію про морську історію Британії, а єдиний коментар від студента-військового полягав у тому, що викладач мав попрасувати сорочку. Мій знайомий, до речі, прекрасний історик, завжди дивувався, коли в оцінюваннях йому писали, що він низького зросту. Одного разу студент-першокурсник написав, що я чудовий викладач, але мені треба трохи схуднути. (Оце було точно). Іншому студентові я так сильно не подобався, що у своїй оцінці він написав, що молитиметься за мене.

Хай це кумедно, але оцінювання заохочує студентів думати, що вони можуть бути суддями таланту викладачів. А коли освіта крутиться навколо того, щоб клієнт був задоволений, орієнтування закладів на оцінювання змушує слабших чи менш упевнених викладачів ставати цирковими ведмедями, прагнучи, щоб їх любили або щоб вони принаймні подобалися студентам. Таке робиться з метою, щоб більше студентів прочитали позитивні відгуки й утримали на плаву курс (і контракт викладача) на наступний навчальний рік. Це створює і живить порочне коло вимагання та інфляції оцінок.

Студенти мають бути залучені в процес освіти не просто як спостерігачі чи користувачі інформації. Обговорення та залучення — це життєва сила університетів, а викладачі не застраховані від критики власних ідей чи професійних можливостей. Але індустріальна модель освіти звела коледж до фінансової транзакції, де студентів учать бути перебірливими споживачами, а не людьми з критичним мисленням. Ефектом доміно це все ще більше розпалює напади на усталені знання, руйнуючи саму ціль існування університетів.

Хлопці та дівчата не такі вже й безвідповідальні, як ми часом зображаємо їх у медіа та поп-культурі чи уявляємо самі. Ми сміємось із комедій про коледж і лагідно бережемо спогади про свої безвідповідальні моменти зі студентських років, а потім суворо вичитуємо власних дітей, щоб вони не були такими. Аплодуємо студентській активності, якщо нам подобається причина, і принижуємо її, коли не погоджуємося з деякими акціями. Дорослі завжди схильні критикувати наступне покоління.

Утім, це все не виправдовує те, що коледжі дають перетворювати власні корпуси на цирк. Мабуть, це було неминуче, що антиінтелектуалізм американського життя рано чи пізно вторгнеться і в коледжі, але немає причин відразу здаватися. І так, я саме це маю на увазі: університети в Сполучених Штатах здають свій інтелектуальний авторитет не лише дітям, але й активістам, що прямо нападають на традиції вільнодумства, які наукові спільноти мали б захищати.

У мене повно чітких поглядів щодо того, що видається загрозами вільнодумству, але тут я їх не озвучуватиму. Про те, як коледжі та університети стали пристанню для політкоректності, де академічна свобода задихається під драконівськими кодексами, які ідеологи впроваджують серед студентства та викладачів, написано десятки книжок і статей. Не бачу сенсу озвучувати ці аргументи ще й тут. Проте, коли йдеться про смерть фаховості, важливо думати, як наявні примхи в університетах, включно з «безпечним простором» і кодексами щодо висловлення думок, по факту роз’їдають спроможність закладів освіти випускати людей, здатних до критичного мислення. (І пам’ятайте, критичне мислення — це не безжалісна критика). Оскільки вибір університету, — процес, що нагадує шопінг, — учить хлопців і дівчат цінити виш за щось, крім освіти, це заохочує молодих активістів думати, знову ж таки, що завдання студента полягає в тому, щоб просвіщати викладачів, а не навпаки.

Є так багато прикладів цього, що вже стає несправедливим указувати лише на політику чи суперечність у якомусь конкретному університеті. Ця проблема охопила всі американські виші в кілька хвиль різної сили з початку 1960-х. Коли ж ідеться про виховання освічених громадян, сьогодні все-таки є одна відмінність, що викликає особливу тривогу: безпечне, заколисуюче середовище сучасних університетів робить студентів інфантильними й у такий спосіб розчиняє їхню здатність до логічної дискусії, заснованої на фактах. Коли почуття стають важливішими за раціональність чи факти, освіта — пропаще діло. Емоції — це беззаперечний захист проти фаховості. Раціональність і знання швидко тонуть у прірві обурення та гніву. І коли студенти усвідомлюють, що карта емоцій б’є що завгодно, це стає уроком, який вони беруть із собою на все життя.