Коледжі мали б бути спокійним середовищем, у якому освічена молодь учиться відрізняти правду від брехні й дотримуватися моделі наукового пізнання, куди б вона їх не завела. Натомість багато коледжів перетворилися на місця утримання студентів, які вимагають, щоб їхні почуття брали гору над будь-якими зауваженнями. Студенти не сумніваються у власному праві на такі вимоги, бо жили так увесь час, у терапевтичній культурі, де жодна думка не лишалася невисловленою і жодне почуття не було знецінене.
Активність — це нормальна частина університетського життя. Підлітки мають бути пристрасними, так улаштовані молоді люди віком до двадцяти із чимось. Я все ще досить старомодний, очікуючи, що освічена молодь стане лідерами серед виборців, бо має кращу освіту, і аплодую завтрашнім виборцям, які вправляються в політичній аргументації під час обговорень і дискусій.
На жаль, нинішня студентська активність деградує до рівня того, що відбувалося півстоліття тому: нетолерантності, догматизму й навіть погроз та насилля. Іронія (чи навіть трагедія) полягає в тому, що студенти дедалі різкіше висловлюють свої вимоги щодо різних дрібниць. Якщо покоління бебі-бумерів [50] Так у деяких країнах називають повоєнне покоління, народжене в період між 1940-ми та 1964 роком.
може заявити, що в 1967 році воно розхитувало університети з гаслами про мир, то все-таки є правда в тому, що молоді люди, яких могли послати воювати в азійські джунглі, мали право емоційно реагувати на такі теми. Членам меншин, що в очах закону до 1960-х не були повноцінними громадянами, теж не лишалося багато варіантів, окрім протестів, хоча й насиллю, яке виникало під час цього, немає виправдання.
Сьогодні ж студенти вибухають гнівом через уявні проблеми, які навіть близько не потрапляють до категорії боротьби за громадянські права або ризику бути відправленим на війну. Нинішні студенти роздувають дивовижні гори на зразок Евересту з найменших кротячих купок і впадають в істерику через розіграші та витівки. У процесі молоді люди вчаться, що емоції та масштаб завжди перемагають здоровий глузд і суть, вибудовуючи навколо себе фортеці, які не зможе подолати жоден викладач, фахівець чи інтелектуал.
Так, у 2015 році в Єльському університеті дружина завідувача господарського відділу цього вишу мала безрозсудну сміливість сказати студентам, які належали до меншин, не зважати на геловінські костюми, які їм здались образливими. Це спровокувало всеуніверситетську істерику, під час якої студенти верещали на викладачів. «Ваша посада, — завивав студент в обличчя викладачу, — передбачає створення комфортного простору і дому для студентів... Ви це розумієте?!»
Викладач спокійно відповів: «Ні, я з цим не погоджуюся», а студент накинувся на нього:
«Тоді якого /лайка/ ви пішли на цю роботу?! Який /лайка/ вас найняв?! Ви маєте звільнитися! Якщо ви так думаєте про свою посаду, то вам треба йти звідси! Ідеться не про створення інтелектуального простору! Ні! Ви розумієте? Ідеться про створення дому. Ви цього не робите!» [51] Див. лише два з багатьох звітів і реакцій як від консерваторів, так і від лібералів: Кеті Волдмен, «Студенти Єлю вибухають гнівом через те, що керівництво коледжу більше переймається свободою слова, аніж безпечним простором», Slate, 7 листопада 2015 року; Шошанна Вейсманн, «Як роблять діток», Weekly Standard, 10 листопада 2015 року.
(курсив доданий автором).
Єльський університет замість того, щоб навчити студентів не порушувати власні норми академічної поведінки, вибачився перед тими, хто роздув цю істерику. Викладач звільнився з посади завідувача, хоча й лишився читати лекції. Проте його дружина взагалі звільнилася з університету й перестала викладати.
Викладачі отримали очевидний урок: територія престижного університету — це не місце для інтелектуальних досліджень. Це шикарний дім, який винаймають на чотири-шість років, по дев’ять місяців на рік елітні діти, яким можна кричати на викладачів як на невправних слуг у колоніальному маєтку.
За місяць після скандалу в Єлі вибухнули протести в Міссурійському університеті після підліткового інциденту з намальованою фекаліями свастикою на стіні туалету. Точно неясно, що мав робити провідний університет окрім того, щоб помити стіну, але вибух емоцій стався. «Чи знаєте ви, що таке системне пригноблення?!» — верещала студентка на стривоженого ректора. «Погугліть!» — репетувала вона. Студентів факультету журналістики гнобили і їм погрожували: наприклад, викладач зі (яка іронія!) школи журналістики. За кілька днів цієї вистави ректор університету звільнився. (За ним пішов секретар і ще один викладач — вони відмовлялися скасовувати заняття через протести).
Читать дальше