Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Коли ж говорити про інтернет, то закон Стерджона про 90 відсотків — це навіть замало. Чистий розмір та обсяг інтернету й неможливість виокремити важливе знання від звичайного шуму означає, що до якісної інформації завжди буде важко дістатись і вона буде поглинута сумнівними даними. Ба гірше — із цим неможливо нічого вдіяти, навіть якби якась група чи організація захотіла це спробувати. У 1994 році було менше трьох тисяч сайтів. До 2014-го їх уже налічувалося понад один мільярд. [55] Едріенн Ла Франс, «Вершники загубленого інтернету», Atlantic online, 14 жовтня 2015 року. Більшість із них можна знайти, і вони постануть перед вашими очима за секунди, незважаючи на їхню якість.

Хороша новина в тому, що навіть коли закон Стерджона відповідає дійсності, нам усе одно лишається сто мільйонів непоганих веб-сайтів. Сюди увійдуть усі головні новинні видання у світі (багато з яких нині більше читають в електронній версії, аніж на папері), домашні сторінки аналітичних центрів, університетів, дослідницьких організацій, а також важливих наукових, культурних і політичних діячів. Погана новина, звісно, у тому, що для того, щоб знайти цю інформацію, треба пробратися крізь потік непотребу, фейків, опублікованих ким завгодно: від бабусь із добрими намірами до вбивць-ісламістів. Деякі з найрозумніших людей сучасності відчутно присутні в інтернеті. Утім, деякі з найтупіших людей нашої планети лише за клік від них — на наступній сторінці чи за найближчим посиланням.

Безкраї завали нісенітниць в інтернеті — це нічне жахіття закону Стерджона. Люди, яким і так важко вибрати з кількох десятків телеканалів, тепер стикаються з мільйонами веб-сторінок, зроблених будь-ким, хто готовий платити за власну присутність онлайн. Без сумніву, інтернет — це чудове досягнення, що продовжує змінювати на краще наше життя, даючи більшій кількості людей доступ до інформації й одне до одного — раніше такого не можна було й уявити. Але в мережі є й темна сторона, що призводить до важливих і глибоко негативних ефектів, які впливають на те, як люди здобувають інформацію і реагують на фаховість.

Найочевидніша проблема полягає в тому, що свобода писати будь-що онлайн заповнює громадський простір дезінформацією та недомислом. Інтернет дозволяє цвісти мільярду квіток, і більшість із них смердить, включно з необґрунтованими думками випадкових блогерів і теоріями змови й аж до витончених кампаній із дезінформації, які здійснюють певні групи чи уряди. Деяка інформація в інтернеті помилкова через неуважність, інша хибна, бо люди з добрими намірами просто не знають, як правильно, а іноді неправду публікують через жадібність чи навіть як чисте злодіяння. Передавач інформації показує все з однаковою швидкістю, без коментарів і редакційного втручання. Інтернет — це засіб, а не суддя.

Це, звісно, не більше й не менше, ніж просто оновлена версія парадоксу друкованої преси. Як зазначив письменник Ніколас Карр, поява винаходу Ґутенберґа в ХV столітті змусила ранніх гуманістів «поскреготати зубами»: вони переживали, що друковані книжки та газети «підірвуть авторитет релігії, принижуватимуть роботу науковців і писців та поширюватимуть сум’яття й розпусту». [56] Ніколас Карр, «Чи робить гугл нас тупими?», Atlantic online, липень/серпень 2008 року.

Ті середньовічні скептики не цілком помилялися. Друкарський прес використовувався, щоб масово випускати Біблію, учити людей читати й заохочувати грамотність, що веде до свободи особистості. Звісно, друк також уможливив поширення таких нісенітниць, як «Протоколи сіонських мудреців», що вчили людей плутати слова з фактами й підтримували створення тоталітарної пропаганди, яка обмежувала свободу. Інтернет — це друкарський прес зі швидкістю оптоволокна.

На додачу до потоків хибної інформації інтернет послаблює здатність як звичайних людей, так і фахівців здійснювати базове дослідження, а ця навичка допомогла б кожному орієнтуватись у шаленому потоці сумнівних даних. Це може здатися дивною заявою від члена наукової спільноти, бо я радо визнаю, що інтернет значно полегшує мою роботу автора. У 1980-х, щоб написати дисертацію, я обкладався купами книжок і статей. Сьогодні я тримаю статті на кінчиках пальців — у відкритих вкладках браузера й у папках у комп’ютері. Чи ж це не краще, ніж оте багатогодинне сліпання біля ксерокса в бібліотечних надрах?

У певному сенсі зручність інтернету — це величезне благо, але більшою мірою для тих, хто вже навчений здійснювати дослідження й знає, що шукає. Набагато простіше підписатися на електронну версію, скажімо, журналу «Міжнародні відносини» чи «Міжнародна безпека», ніж іти в бібліотеку чи нетерпляче перевіряти поштову скриньку в офісі. Але студенту чи обивателю, якого ніколи не вчили, як перевіряти надійність інформації чи репутацію автора, це не дуже допоможе.