Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Бібліотеки чи принаймні їхнє сортування та академічні відділи колись служили першим фільтром шуму ринку. Відвідування бібліотеки — це вже було освітою, особливо для тих, хто просив про допомогу бібліотекаря. Утім, інтернет зовсім не нагадує бібліотеку. Це скоріше велетенський репозиторій, де можна знайти що завгодно — від першого рукопису до фальшивої фотографії, від наукового трактату до порнографії, від коротких інформаційних брошур до беззмістовного електронного графіті. Це середовище майже без регуляції, що відкриває двері для контенту, який був виготовлений із ринкових і політичних міркувань чи на основі необґрунтованих рішень обивателів, а не керуючись судженнями експертів.

Чи можуть помилятися п’ятдесят мільйонів фанатів Елвіса? Звісно, можуть.

На практиці це означає, що пошук інформації відбуватиметься за будь-яким алгоритмом, прописаним у пошуковій системі, — зазвичай він зроблений із урахуванням потреб прибуткових компаній за критеріями, які більшою частиною лишаються таємницею для користувача. Юнак, що йде в інтернет, намагаючись задовольнити власну допитливість щодо танків часів Другої світової війни, із більшою ймовірністю натрапить на обурливого, але дуже популярного персонажа книжки Білла О’Райлі Killing Patton, аніж на нудніші, проте точніші роботи найкращих воєнних істориків ХХ століття. В інтернеті, як і в житті, гроші та популярність, на жаль, значать дуже багато.

Забивання слів у пошуковий рядок браузера — це не дослідження. Це запитування запрограмованих машин, які самі по собі не можуть зрозуміти людину. Справжнє дослідження — це складно, а для людей, що виросли в умовах постійної електронної стимуляції, ще й нудно. Дослідження вимагає здатності знаходити правдиву інформацію, підсумовувати її, аналізувати, занотовувати й презентувати іншим. Це не лише завдання науковців, а базовий набір навичок, яким мають учити в школі, бо це важливо для будь-якої роботи та кар’єри. Але навіщо сидіти над такою марудною справою, якщо екран перед нами вже має всі відповіді, які видає мільйонами за секунди й гарненько викладає різнобарвними веб-сайтами, що здаються досить надійними?

Ще глибша проблема полягає в тому, що інтернет змінює на гірше те, як ми читаємо, аргументуємо і навіть думаємо . Ми бажаємо отримати інформацію негайно. Хочемо, щоб вона була посортована й приємна на вигляд (не треба вже отих пошарпаних книжок дрібним шрифтом, дякую). До того ж ми бажаємо отримати те, що хочемо почути. Люди не стільки досліджують, скільки шукають гарненькі сторінки онлайн, які дадуть відповіді, що їм подобаються, з найменшими зусиллями і в найкоротший термін. Проте потік інформації різної якості, а іноді й сумнівної притомності призводить до такої суміші знань, що виникає думка: краще б люди не знали нічого, ніж мали б такі знання. Стара приказка, проте правдива: вам зашкодить не те, що не відомо, а те, що ви знаєте, але насправді це є хибним.

Нарешті — і це, мабуть, те, що непокоїть найбільше — інтернет робить нас більш зарозумілими, короткозорими й не здатними дискутувати настільки, що це заважає будь-кому бодай щось дізнатися. Найбільша проблема миттєвої комунікації не в тому, що вона миттєва. Хоч інтернет дає можливість говорити людям між собою більше, ніж будь-коли раніше, і це абсолютно нова історична умова, можливо, те, що будь-хто може поговорити з будь-ким, — не така вже й добра ідея. Часом людям треба спинитись і подумати, дати собі час, щоб поглинути та засвоїти інформацію. Натомість інтернет — це арена, де люди реагують не думаючи й своєю чергою вганяють себе в ситуацію, коли змушені захищати власні реакції, а не сприймати нову інформацію чи визнавати помилки — особливо якщо помилку помітила людина з кращою освітою та більшим досвідом.

У цій чи в будь-якій іншій книжці забракне сторінок, щоб перелічити обсяги дезінформації в інтернеті. Чудодійні зцілення, теорії змови, підроблені документи, цитати з вигаданим авторством — це все бур’янці та величезні будяки, якими заріс усесвітній сад знань. Здоровіші, проте менш витривалі трави й квіти не мають жодного шансу вижити в ньому.

Стійкі старі забобони й теорії змови, наприклад, видозмінилися та відродились онлайн. Усі ми чули історії про алігаторів у каналізації, малоймовірні смерті знаменитостей і бібліотеки, які завалилися, бо ніхто не взяв до уваги вагу книжок. Ці історії передаються від уст до уст. В інтернеті такі вигадки супроводжуються ще й красивою версткою та зображеннями. Вони поширюються через електронну пошту й соцмережі з такою швидкістю, що навіть є групи, наприклад, чудовий проект Snopes.com та інші фактчекінгові організації, які нічим не займаються, окрім того, що цілими днями спростовують ці нісенітниці.