Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

У 2015 році колумністу New York Times Френку Бруні зателефонував Роберт Френсіс Кеннеді-молодший, син сенатора й кандидата в президенти, якого вбили в 1968-му. Справа була важлива, сказав Кеннеді, і їм треба зустрітися. Роберт наполягав, що Бруні треба змінити власну думку про вакцинацію. Як і багато інших американців, Кеннеді носився з параноїдальною думкою про те, що вакцини спричинюють, за його словами, голокост серед американських дітей. (Звісно, Френк зауважив, що «Керрі, очевидно, був парафіянином церкви Роберта Кеннеді»). Бруні згодом пригадував ту зустріч: «На моїй стороні була американська медична асоціація, американська академія педіатрії, національні інститути охорони здоров’я та центри з контролю та запобігання захворюванням. /Але/ Кеннеді знав краще». [64] Френк Бруні, «Каліфорнія, Камелот і вакцини», New York Times online, 4 липня 2015 року.

Кеннеді, Керрі та інші робили те, що й багато американців у таких ситуаціях: вони заздалегідь визначились із власною думкою, а потім пішли в інтернет шукати їй підтвердження. Як зауважував Бруні, «агітатори проти щеплень завжди знайдуть антинауковця чи сумнівне “дослідження” для обґрунтування власних поглядів». Це й називається ерудицією в епоху кіберпростору: ви шукаєте, аж поки не знайдете підтвердження своїм висновкам. Ви проклікуєте шлях до ствердження власних поглядів, як наче наявність сайту — це правдоподібний аргумент».

Звичка пастися в інтернеті, яку обивателі помилково називають «дослідженням», значно ускладнює спілкування з експертами та професіоналами. Знову ж таки, тут винне ще й підтверджувальне упередження: попри те, що в інтернеті повно неточних чи фейкових історій, єдина історія на мільярд, коли помилився не гугл, а експерт, стане страшенно популярною. Так, у 2015 році стався трагічний випадок із британською дівчиною, якій неправильно поставили діагноз і сказали: «Перестань гуглити свої симптоми». [65] «”Припиніть гуглити ваші симптоми”, — сказала неповнолітня жертва раку перед смертю», Daily Telegraph, 16 червня 2015 року. Пацієнтка наполягала, що в неї рідкісний вид раку, а лікарі проігнорували цю ймовірність. Вона мала рацію, а фахівці помилялись. І дівчинка померла.

Історія британської дівчини набула великого розголосу, і рідкісна помилка, напевне, переконала багатьох людей, що варто самим собі бути лікарями. Звісно, ті, хто помер, бо поставив по комп’ютеру діагноз розладу травлення замість серцевого захворювання, ніколи не потрапляють на перші сторінки. А історії про Давида і Голіафа (підліток проти команди лікарів) годують ненаситне підтверджувальне упередження широкого загалу й живлять цинічне сприйняття усталених знань, зміцнюючи хибні надії, що розв’язання всіх проблем поруч, лише за кілька кліків мишкою.

Колись книжки були хоч якимось бар’єром для розповсюдження хибної інформації, бо для того, щоб їх виготовити, потрібні час, ресурси й згода видавця. «Я читав це в книжці» означало, що «це, імовірно, не божевілля, бо видавництво витратило гроші на палітурку й друк». Звісно, це ніколи не гарантувало стовідсоткової якості: деякі книжки уважно перевірені, відредаговані й виправлені, а деякі просто гепнули в обкладинку й відправили до магазинів.

Попри все, книжки від надійних видавництв принаймні проходять процес переговорів із авторами, редакторами, рецензентами й видавцями, включно з тією, яку ви читаєте зараз. На книжки, видані самвидавом задля марнославства, як читачі, так і рецензенти дивляться з підозрою, і не дарма. Проте сьогодні інтернет — це наче сотні мільйонів марнославних видавництв, які випускають будь-що, набране на клавіатурі, хай яке воно тупе чи навіть зловісне. (Як сказав Рон Фурньєр із National Journal, в епоху інтернету кожен фанатик — видавець). Звісно, десь там ховається й певна кількість мудрості та інформації, але ніде дітися від закону Стерджона.

Інтернет може зробити людей дурнішими, ніж до того, як вони зацікавилися певною темою. Сам акт пошуку інформації змушує людей думати, що вони чогось навчилися, хоча насправді їх поглинула ще більша кількість незрозумілих даних. Це відбувається, бо після певного часу, проведеного в інтернеті, люди вже не усвідомлюють, що просто промайнуло їм перед очима, а що вони знають .

Бачити слова на екрані — не те саме, що читати чи розуміти їх. Коли група експериментальних психологів із Єльського університету вивчала, як люди користуються мережею, науковці з’ясували, що «в тих, хто шукає інформацію в інтернеті, складається враження, ніби вони дуже багато знають, навіть якщо йдеться про теми, не пов’язані з тими, які вони гуглили». [66] Метью Фішер та ін., «Шукаючи пояснень: як інтернет роздуває внутрішню оцінку знань», Journal of Experimental Psychology 144(3), червень 2015, 674–687. Це як електронна версія ефекту Даннінґа—Крюґера, коли найменш компетентні люди найбільш не здатні зрозуміти, що нічому не вчаться.