Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Проте Міссурі — це не Єль. На послуги цього вишу немає й близько такого безкінечного попиту, як на останній. Після протестів і заяв на звільнення в Міссурійський університет стало надходити менше документів на вступ і пожертв. [52] Мара Роуз Вілльямз, «Расові протести в університеті Міссурі могли зупинити вступ нових студентів», Kansas City Star online, 13 cічня 2016 року. За кілька місяців викладача з кафедри журналістики, який суперечив студентці, звільнили. Коли дим розвіявся, університет лишився з меншою кількістю викладачів, адміністративних працівників, абітурієнтів і пожертв просто через те, що група студентів із дозволу кількох викладачів поміняла місцями ролі вчителів та учнів у великому державному університеті.

Цікаво, що ця тема часто об’єднує ліберальних і консервативних інтелектуалів. Британський учений Річард Докінз, який часто дратує консерваторів через своє ставлення до релігії, був збентежений ідеєю «безпечного простору», якого вимагають американські студенти, щоб сховатися від будь-яких політичних висловів, що можуть їх роздратувати. Докінз сказав як відрізав. «Університет — це не “безпечний простір”, — написав він у твітері. — Якщо ви шукаєте безпечного простору, то йдіть додому, обійміть свого ведмедика й смокчіть пальчик, аж поки не будете готові до навчання в університеті».

Автор видання Atlantic Конор Фрідерсдорф після подій у Єлі та Міссурі теж зауважив, що «те, що відбувається в Єлі, не лишається там» і що завтрашні еліти продемонстрували цінності не свободи слова, а рафінованої нетолерантності. «Цим студентам співчувають, — написав Фрідерсдорф. (Я не співчуваю, але Фрідерсдорф більш співчутливий, ніж я). — Але якщо імейл про геловінські костюми змушує їх пропускати заняття й виводить із себе, то їм або потрібна фахова психологічна допомога, або ж їх хтось жорстоко надурив, уселивши в набуті ними ідеологічні погляди ідею про те, що має їм завдавати болю». [53] Конор Фрідерсдорф, «Нова нетолерантність студентської активності», Atlantic online, 9 листопада 2015 року.

Тим часом колумніст-лібертаріанець і викладач права в Університеті Теннессі Ґленн Рейнольдс пропонує драматичніше рішення:

Щоб бути виборцем, людина має бути спроможною брати участь у дорослих політичних дискусіях. Треба бути здатним слухати протилежні думки й навіть — як я роблю прямо в цій колонці — міняти власні погляди у зв’язку з новими доказами.

Отже, можливо, нам варто підняти вік для голосування до 25 років, коли (ми палко сподіваємося) в людини вже встановився хоч якийсь рівень зрілості. Погано ставитися до студентів як до дітей. Але недопустимо, щоб розбалувані діти нами керували. Люди, які не можуть обговорювати раціонально геловінські костюми, не заслуговують на роль в управлінні великою нацією . [54] Ґленн Рейнолдз, «Після Єлю, Міссурі час підняти вік для голосування до 25», USA Today online 16 листопада 2015 року.

Це надійне рішення, але ніхто не буде робити поправки до Конституції у відповідь на пропозиції професора Рейнольда. Проте його коментарі та зауваження інших спостерігачів указують на дивний парадокс: студенти хочуть керувати університетом, наполягаючи на тому, щоб до них ставилися як до дітей.

Знову ж таки, я не маю жодного уявлення, як це виправити, особливо до того, як студенти потрапляють до коледжу. Як і більшість викладачів, я сподіваюся, що показую своїм студентам чіткий стандарт. Очікую, щоб вони вчилися, як формулювати власні погляди й доводити їх спокійно та логічно. Я ставлю їм оцінки, виходячи з їхніх відповідей на питання на іспиті та з якості письмових робіт, а не базуючись на політичних поглядах. Вимагаю, щоб вони з повагою ставилися до інших студентів і зважали на думки та погляди однокурсників в аудиторії без зайвих емоцій і переходу на особистості.

Але коли заняття закінчуються, мене переслідує усвідомлення, що я не можу постійно модерувати їхні суперечки. Не можу запобігти тому, щоб молоді люди ігнорували інших, відкидали факти й поради з добрими намірами, вимагали, щоб їхні почуття сприймали за правду. Якщо чотири роки студенти показували таку зневагу до викладачів та навчальних закладів, де вчилися, то не можна очікувати, що вони поважатимуть співгромадян. І якщо вже на студентів не можна покластись у веденні притомних обговорень і дискусій в американському житті, а також у розділенні знань і відчуттів, то в нас, безперечно, великі проблеми, які не може розв’язати жоден фахівець.