Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Інакше кажучи, усі діти тепер вище середнього. Наприклад, у 2012 році найчастіша оцінка в Гарварді була A. У Єльському університеті більше 60 відсотків усіх оцінок — А- або просто А. Таке іноді буває в деяких групах, але за нормальним розподілом оцінок це майже неможливо по всьому університету, навіть серед найталановитіших студентів.

Коли закладам показують ці факти, кожен із них звинувачує інших. Проблема, звісно, у тому, що жоден університет чи програма не можуть виступити проти інфляції оцінок, не образивши власних студентів: перший же заклад, який знизить оцінки, негайно матиме такий вигляд, наче його студенти менш спроможні, ніж інші. Це означає, як правильно зауважила Ремпелл, що оцінка за замовчуванням уже не «джентльменська С» [49] «Джентльменська С» — натягнута «трієчка», яку ставлять студентові (зазвичай із заможної родини), просто щоб не змушувати його перескладати предмет. із 1950-х, а «джентльменська А», що зараз більше сприймається як ознака проходження курсу, але не як нагорода за відмінні успіхи.

Принстон, Веллслі, Гарвард та інші навчальні заклади організували комітети для вивчення проблеми інфляції оцінок. У 2004 році Принстон затвердив політику, що намагалась обмежити можливість викладачів ставити А — цей експеримент проіснував менше десяти років і його відкликали самі ж викладачі. У Веллслі відділ гуманітарних наук намагався утримати середню оцінку зі своїх предметів на рівні B+, але ці курси втратили п’яту частину студентів, а факультети — близько третини спеціальностей.

Досвідчені освітяни роками борються з цією проблемою. Я один із них і, як і мої колеги, рішення не знайшов. Дві найважливіші проблеми, пов’язані з інфляцією оцінок, полягають у тому, що, по-перше, вона справді існує, і по-друге, сповнює студентів необґрунтованою впевненістю у власних можливостях. Майже всі заклади вищої освіти є співучасниками цієї змови щодо оцінок, що, з одного боку, підживлюється тиском ринку, який вимагає, щоб навчання було веселим, студенти — привабливішими для працедавців, а вразливі викладачі могли уникнути люті невдоволених слухачів. З іншого боку, ця змова обумовлена безвідповідальними поглядами на роль самооцінки в освіті.

Ще один спосіб того, як коледжі й університети зміцнюють ставлення до студентів як до клієнтів і так знецінюють повагу до фаховості — це заохочення студентів оцінити викладачів, наче вони їхні колеги. Таке оцінювання бере свій початок від руху 1960-х за осучаснення системи освіти й залучення студентів в освітній процес. Ця практика все ще з нами і в епоху, коли бізнес, включно з освітою, одержимий «вимірюваннями», і ними зловживають, як ніколи раніше.

Власне, я підтримую певне застосування оцінок від студентів. Нескромно зауважу, що мій курс студенти завжди оцінювали досить добре: я вигравав нагороди за викладання як у коледжі військово-морських сил США, так і в Гарварді. Отже, у мене немає особистої мотивації гострити зуби на таку практику. Крім того, я був академічним адміністратором і в мої обов’язки входило переглядати, як студенти оцінювали інших викладачів. За ті роки я прочитав тисячі цих оцінок від студентів усіх рівнів, і це справді корисна вправа, якщо робити її як слід. Утім, зараз ця ідея вийшла з-під контролю і студенти оцінюють фахівців, наче йдеться про фільм чи пару взуття.

Зазвичай оцінювання потрапляє в сіру зону, де більшість викладачів компетентна, а більшості студентів загалом подобається курс. Оцінювання найбільш корисні, щоб помітити тенденції: якщо подивитися на оцінки за кілька років, можна побачити найкращих і найгірших викладачів, особливо якщо правильно розшифровувати відгуки студентів. («Вона нудна», наприклад, часто означає «вона справді чекала, що я читатиму задані книжки замість того, щоб мене розважати»). Для власних занять я використовую оцінювання, щоб зрозуміти, що працює добре з моїми студентами, а чого бракує — наприклад, які книжки чи лекції треба зберегти, а які викинути, або щоб з’ясувати, чи збігається моє відчуття, що був особливо сильний чи слабкий семестр, із відчуттям моїх студентів.

Проте із системою, у якій студента питають, наскільки йому сподобалась освіта, щось явно не так. Коледж — це не ресторан. (А часом це справді нагадує відгук про ресторан: «Основи статистики подали трохи холодними, але вони були ситними, тоді як мій партнер обрав вступ до світових релігій із ледь відчутним смаком»). Оцінювання викладачів призводить до того, що звичайна людина звикає судити про фахівця попри те, що вона очевидно перебуває на нижчій позицій за рівнем знань із певної теми.