Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Увесь цей процес не лише свідчить про те, що вирішують тут усе діти, а й про те, що їх відразу вчать оцінювати навчальні заклади за критеріями, відмінними від освіти, яку вони можуть там отримати. Вишам про це відомо, і вони до цього готові. Так само, як автодилери точно знають, як поставити в залі нову модель, або казино — якими парфумами має пахнути повітря, щоб уразити клієнтів, щойно вони заходять усередину, коледжі мають напоготові безліч приманок і програм, щоб витіснити конкурентів, роблячи акцент на тому, що важливо лише для молоді.

У змаганні за підлітків і їхні долари навчальні заклади скоріше обіцяють досвід, а не освіту. (Виношу за дужки прибуткові заклади, які по суті є фабриками з виробництва боргів, я їх узагалі виключаю з категорії вишів). Немає нічого поганого в тому, щоб створити привабливий студентський центр або розробити заняття для дозвілля в коледжі, але це дещо схоже на те, наче лікарня заманює людей із серцево-судинними захворюваннями зробити коронарне шунтування, бо в них класна їдальня.

Молодь більше залучена в процес вибору вишу частково через те, що програми студентських позик перенесли контроль над оплатою навчання від батьків до студентів. Проте також в останні десятиліття прослідковується тенденція, що батьки дедалі більше рішень делегують власним дітям. Хай там як, але складно не погодитися зі спостереженням колумністки Bloomberg Меґан Макардл, що це відбулося, бо «студентів більше хвилює, чи буде приємним їхній досвід, аніж батьків». [39] Меґан Макардл, «Захищені студенти йдуть у коледж, уникають освіти», BloombergView.com, 13 серпня 2015 року.

Заклади на рівні бакалаврату з усіх сил пристосовуються до цього попиту. Так, деякі коледжі намагаються подолати тривогу, яку відчуває абітурієнт, думаючи про те, що доведеться жити з незнайомими людьми. Колись навчитися жити із новим сусідом по кімнаті було частиною становлення зрілої людини, але, звісно, такий досвід лякав дітей, які все ще мешкали з батьками. Утім, тепер це не так. Ось що писали викладачі з університету штату Арізона в 2015 році:

У багатьох коледжах першокурсники вже познайомились із сусідами по кімнаті в соцмережах і живуть у шикарних гуртожитках, що скоріше нагадують апартаменти. Це означає, що вони по суті не мають ділити з кимось ні кімнату, ні ванну чи навіть харчуватись у їдальнях, якщо їм не хочеться. Раніше це були місця, де попередні покоління вчилися знаходити спільну мову з різними людьми і розв’язувати конфлікти, коли їх селили з випадковими незнайомцями в тісних комунальних кімнатах. [40] Джеффрі Селінґо, «“Гелікоптерні батьки” — це не єдина проблема. Коледжі теж бавлять студентів», Washington Post online, 21 жовтня 2015 року.

Якщо студент вирішує йти в університет штату Арізона, бо йому чи їй подобається ідея про те, щоб не їсти в їдальні, з усім процесом щось точно не так. Багато молоді, звісно, обрали гірші варіанти з ще дурніших причин.

Студенти ще юні, а батьки люблять власних дітей. Це правда. Але коли весь цей маскарад зі вступною кампанією завершується, викладачі мають навчати студентів, які прийшли в їхні аудиторії з очікуваннями, що не мають жодного стосунку до вимог, необхідних для здобуття вищої освіти. Зараз не викладачі дають указівки студентам, а студенти повчають викладачів із властивою їм природною впевненістю. Так, група студентів у Єльському університеті в 2016 році вимагала, щоб філологічний факультет скасував курс «Великі англійські поети», бо там було забагато білих європейських чоловіків: «Ми сказали своє слово, — ішлося в петиції. — Ми говоримо. Зважайте на це». [41] Роббі Соав, «Студенти Єлю кажуть професорам припинити викладати англійську літературу: забагато білих поетів-чоловіків», Reason.com, 1 червня 2016 року. Якось професор елітного університету сказав мені: «Часом почуваюся, наче я не викладач, а працівник у якомусь дорогому бутіку».

А чому б викладачеві так не почуватися? Ці діти були навчені звертатися до дорослих на ім’я з пелюшок. Їм ставили високі бали, щоб підняти їхню самооцінку, а не заохотити до досягнень. І вступили ці підлітки після того, як їм дозволили уважно оглянути коледжі, наче вони перевіряють, чи підходить їм будиночок біля гольф-клубу. Такий потік невеликих, але важливих поступок для підлітків і їхньої самооцінки роз’їдає здатність до навчання, уселяючи молоді фальшиве відчуття досягнень і впевненості у власних знаннях, із чим вони й починають доросле життя.