Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

В ідеалі університет має прагнути готувати випускників із хорошою освітою з певного предмета, із бажанням учитися решту життя та здатністю взяти на себе роль притомних громадян. Натомість для багатьох людей університет став, кажучи словами випускника знаного каліфорнійського вишу, який спеціалізується на гулянках, «тими чарівними сімома роками між школою та першою роботою на складі». Університет — це вже не перехід до освіченої зрілості, а тактика з відкладання дорослого життя — часто і для викладачів, і для студентів.

Частина проблеми полягає в тому, що студентів забагато і деякі з них просто не створені для вищої освіти. Нова культура освіти в Сполучених Штатах передбачає, що кожен повинен іти в коледж. Культурні зміни — це важливий елемент смерті фаховості, тому що, прагнучи задовольнити потребу, освітні програми розростаються, а університети штампують дипломи, які дедалі більше означають, що людина вчилася, але не вивчилася. Учитися й вивчитися — це дві концепції, які громадськість не надто розрізняє. У найгірших випадках дипломи не означають ні першого, ні другого, а просто свідчать про те, що людина відвідувала заняття. А в найбільш запущених випадках диплом засвідчує лише вчасну оплату за навчання.

Викладачі не мали б цього казати, але це правда. Молоді люди, які могли б досягти кращих результатів, скажімо, у торгівлі, ідуть у коледж, не надто задумуючись про те, як вони закінчать навчання й що робитимуть після того. Чотири роки перетворюються на п’ять, а потім на шість чи більше. Колись чітко обмежений навчальний курс перетворюється на безкінечні відвідини буфету, де переважно пропонують нездорову їжу, а дорослі не надто контролюють те, щоб студенти обирали здорове харчування, а не абищо.

Це меншою мірою стосується елітних коледжів і університетів, бо вони можуть вибирати абітурієнтів і набрати собі на перший курс загалом прекрасних студентів. Їхні слухачі здобувають повну освіту (чи близько до того), а потім зазвичай ідуть на прибуткову роботу. Інші заклади, проте, у цих перегонах не посідають перші місця. Але всі діти врешті підуть у якийсь коледж, тому ці посередні заклади, які неможливо розрізнити між собою за рівнем інтелектуальної якості, змагаються, хто запропонує кращу піцу в їдальні, м’якші ліжечка в гуртожитках і більше дозвілля, а не нудного зубріння в аудиторіях.

Не тільки студентів забагато, а й викладачів. Найкращі національні університети, — традиційне джерело викладачів, — вистрелюють кандидатів наук із такою швидкістю, що жоден академічний ринок праці не може їх усіх поглинути. Менш потужні заклади, які ніколи не займались аспірантурою і багато з яких не належать до прославлених вишів навіть на рівні бакалавра, пропонують наукові ступені такої низької якості, що самі в житті не взяли б на роботу своїх випускників. Натовпи безробітних кандидатів наук, що написали бездарні дисертації на розмиті теми, тиняються академічними полями, готові викладати за їжу.

Навіть термін «професор» через надмірне використання втратив свою суть. Раніше це був рідкісний титул, а тепер американські виші вживають його як заманеться. Кожен, хто викладає будь-що на вищому рівні, ніж старші класи, тепер професор: від завідувача головного відділу в потужному дослідницькому університеті до викладача на півставки в районному коледжі. І так само як кожен учитель нині «професор», так і кожен невеличкий коледж тепер «університет». Цей феномен досяг неймовірних масштабів. Малесенькі районні заклади освіти, які колись обслуговували місцевих мешканців, перетворилися на «університети», як наче у них за їдальнею тепер стоїть колайдер заряджених частинок.

Поява цих фальшивих університетів частково є відповіддю на ненаситний попит на дипломи в культурі, де кожен думає, що має здобувати вищу освіту. Це своєю чергою призвело до деструктивної спіралі інфляції академічних регалій. Університети та коледжі спричинюють інфляцію дипломів так само, як уряди — валютну інфляцію: друкують більше папірців. Раніше вимогою для роботи в торгівлі чи за іншим фахом був атестат про закінчення школи. Але зараз такий атестат має кожен, включно з людьми, які не вміють навіть читати. Як наслідок, коледжі тепер засвідчують закінчення школи, а магістерські програми виконують роль бакалаврських. Студенти видихаються, бігаючи в цьому освітньому колесі, не надто переймаючись власне навчанням. [33] Дослідження Educational Testing Service, групи, що керує тестом академічної придатності (SAT) для студентів коледжу з’ясувало, що не було жодного зростання можливостей студентів, яке було б пов’язане зі збільшенням їхньої кількості. Див. Educational Testing Service, «Виклик навичок для Америки: міленіали та майбутнє» (Прінстон: Educational Testing Service, 2015).