Критикувати американські коледжі й університети — це те саме, що нападати на їхніх викладачів, до яких належу і я. Серед студентів, які прийшли в університет за чим завгодно, окрім навчання, існує багато стереотипів про пихатих (або радикальних чи відсталих) викладачів. «Хлопчик із коледжу» — так колись старші люди прозивали молодших за віком, маючи на увазі, що освіта не замінить зрілості та мудрості.
Але ця книжка не про те, чому з коледжами все так погано. У мене сторінок забракне, щоб розповісти про це. Тут радше йтиметься про те, чому менше людей стали поважати освіту й фаховість, і про те, як коледжі та університети парадоксально стали частиною проблеми.
Я це кажу, лишаючись захисником американської системи вищої освіти, включно з вільними мистецтвами, які всі критикують. Я скористався ширшим доступом до вищої освіти у ХХ столітті й соціальною мобільністю, яка стала можливою завдяки цьому. Досягнення ВНЗ беззаперечні: університети в США все ще провідні виробники інтелектуального продукту у світі. Я не втрачаю віри в здатність американських вишів давати знання і випускати освічених громадян. Проте факт лишається фактом: багато американських закладів вищої освіти не здатні забезпечити власних студентів базовими знаннями і навичками, які й формують фаховість. Що ще важливіше, вишам не вдається виховати здатність розпізнати фаховість і продуктивно спілкуватися з експертами та спеціалістами в буденному житті. Найважливіша з інтелектуальних навичок, яка водночас опинилась під загрозою знищення в американських університетах, — це критичне мислення, тобто здатність неупереджено, без особистих чи емоційних передсудів вивчити нову інформацію та ідеї, що їй суперечать.
Це відбувається через те, що відвідування університету вже не гарантує вищої освіти. Натомість виші тепер пропонують повний сервіс «ходіння в університет». Це навіть близько не те саме, що справжнє навчання, і студенти випускаються з думкою, що знають значно більше, ніж насправді. Сьогодні, коли фахівець каже: «Ну, я ходив у коледж», важко звинувачувати громадськість за те, що вона відповідає: «А хто не ходив?». Американці з дипломами про вищу освіту здебільшого вважають себе знавцями, тоді як насправді можуть сказати, що після школи відвідували щось на зразок зібрань в аудиторіях із негарантованим результатом.
Приплив студентів в американські виші призвів до перетворення освіти на товар масового вжитку. У більшості університетів до студентів ставляться як до клієнтів, а не учнів. Балують як матеріально, так і інтелектуально молодь, яка щойно закінчила школу, заохочуючи найгіршу поведінку, властиву студентам, що ще не навчилися самодисципліні, яка колись була необхідною для здобуття вищої освіти. Навчання в коледжі нині рекламується як багаторічна відпустка, а не контракт із університетом і викладацьким складом на певний освітній курс. Перетворення університетського досвіду на товар не лише руйнує саму цінність дипломів, а й підриває віру пересічних американців у те, що виші взагалі щось означають.
Ця проблема глибша, ніж звичайні дурощі та прояви інтелектуальної обмеженості в університетах, що час від часу привертають увагу громадськості. В університетському житті завжди буде частка дурощів. Як писав професор Університету Тафтса Ден Дрезнер, «одна із цілей університету — висловити тупі аргументи тупим способом, а потім зрозуміти через спілкування з іншими студентами та викладачами, наскільки ці аргументи тупі». [32] Деніел Дрезнер, «Конфлікт між адміністрацією та студентами в Єлі став вірусним», Washington Post online, 9 листопада 2015 року.
Університетське життя, особливо в елітних навчальних закладах, ізольоване від суспільства, а коли молодих людей та інтелектуалів відгороджують від реального світу, можуть траплятися дивні речі.
Таке фінансово дороге безглуздя саме по собі невинне. Так, батьки студентів Браунського університету витрачають непогані гроші на те, щоб їхні діти могли взяти участь у подіях на зразок «Університетського голого тижня». (Одна зі студенток університету в 2013 році сказала, що негативні відгуки про цю подію допомогли їй підготуватися до життя після коледжу. Можемо тільки сподіватися на це). Проте, зрештою я не переймаюся шаленством голих студентів на вулицях Провіденса. Натомість мене хвилюють самі університети й те, як вони призводять до смерті фаховості, бо щось відбувається (чи не відбувається) в їхніх аудиторіях.
Читать дальше