Люба Клименко - Вибрані хіти

— Дорогі гості, — сказала Оленка, — здається, це і є пан Домбровський. Однак сьогодні він поводиться інакше, аніж завжди. Я не знаю, що він хоче. Давайте будемо толерантними до нього.

По подвір'ю літав якийсь вихор, шмагав по обличчю, задирав спідниці жінок, перевертав вазочки з акацією, чарки, навіть скинув кілька тарілок з десертом на одяг гостей.

— Здається, його розтривожила пісня, — непевно сказала Оленчина бабуся.

Привид знову заридав. Було таке враження, що він б'ється головою об стінку.

— Ми більше її не співатимемо. Обіцяю! — сказала Оленка.

І тоді привид помалу заспокоївся.

Оленка непевно взяла акорд іншої пісні, веселішої. Не було ніякої реакції з боку пана Домбровського.

Перемовившись хвилинку з Марією Фернандес, вона перейшла на зовсім інший репертуар — латиноамериканський, такий знайомий для них обох і абсолютно безболісний для пана Домбровського. Публіці подобалося. А пан Домбровський, якщо це звичайно не були Орестові штучки, на неї не реагував.

Напруга зникла.

Навкруги пили, їли, слухали, аплодували.

Дядьки попросили міцніших напоїв і «хлопської» закуски, що негайно було виконано з сільською незворушністю.

Марк Антоній вирішив познайомитися з молодою парою, з якою сидів за столом.

— А ви мене не пам'ятаєте, Марку Антонію? — несподівано сказала молода жінка, густо почервонівши.

«0 господи, невже я і з нею спав?» — обпекло його. Однак, придивившись до неї, він збагнув, що вона була занадто молода для цього.

— Я — донька Клавдії Михайлівни. Пам'ятаєте маленьку дівчинку з косичками?

— Дзидзя? — перепитав Марк Антоній, згадавши тепле дівчисько, яке завжди обнімало його маленькими рученятами.

— 0, ви пам'ятаєте і це! — зраділа вона. — До речі, я досі завжди ношу при собі ваш подарунок. — І вона витягла з-під плаття на шиї золотий скрипковий ключик на золотому ланцюжку.

Марк Антоній навіть забув, що колись їй це подарував. Однак його насторожило не це, а можлива реакція Дзвінчиного чоловіка. Чи не закотить він йому сцену ревнощів?

Марк Антоній скоса зиркнув на нього, проте той дуже привітно посміхався.

— Ваші фортепіанні дуети, записані на касетах, ще й досі є в нашій родині культовими, — сказав він.

— Я вас десь бачив, — напружив пам'ять Марк Антоній, вдивляючись в обличчя молодого чоловіка. І, згадавши, посміхнувся. — Це ви сиділи на ударних на Оленчиному концерті! Вас звати Павло!

— Так, я! Ви мені ще потисли руку!

— Ви були неперевершені! Вітаю, Дзвінко, ти маєш справжній скарб!

— Я знаю… — закохано подивилася вона на чоловіка.

І раптом її погляд різко змінився. Вона насупилася, дивлячись кудись позаду Марка Антонія.

Він відразу все зрозумів без слів. До них наближалася Клавдія.

Марк Антоній напружився, аж згорбився, приготувавшись до нелегкої бесіди.

— А ось і ти! — сказала Клавдія до Марка Антонія.

Той по-товариськи обняв її.

Це була жінка, яка завдала йому чимало клопотів у житті. Він її боявся.

— Ну що, голубчику, — промовила Клавдія досить нахабним тоном. — Зміг вибитися в люди без Клавдії Михайлівни?

Вона була добре піддата.

— Мамо, — докірливо сказала Дзвінка.

Марку Антонію було страшенно незручно перед нею, а ще більше, перед Павлом. А ще його розпирала злість: тиждень тому Олег признався йому, що саме вона — Клавдія Михайлівна — намовила його поїхати в Іспанію, купила квиток на літак і познайомила з місцевим продюсером. Це сталося невдовзі після того, як Марк Антоній нарешті сказав тверде «ні» своїй коханці.

Це було десять років тому. Вона була досить привабливою жінкою, проте страшним вампіром. Щоразу після зустрічі з нею Марк Антоній «відходив» по кілька днів.

Павло встав із-за столу і, взявши Дзвінку за лікоть, відійшов у бік.

Марк Антоній опинився віч-на-віч з Клавдією. Вона все ще була привабливою, хоча і трохи постарілою. І все ще була вампіром. Клавдія незмигно дивилася йому в очі і пила з них його енергію.

Він безпорадно озирнувся по подвір'ю, шукаючи допомоги. Оленка десь зникла. А Марія Фернандес продовжувала стояти біля фортепіано, напружено вдивляючись у те, що відбувалося за їхнім столом.

— Скажи, ти хоч трохи за мною сумував? — допитувалася вона у нього.

Легше було б сказати «так!», вона швидше відчепилася б. Однак як він міг таке сказати, коли в кількох метрах від нього стояла Марія Фернандес!

— Ні, — різко сказав він.

Марку Антонію було прикро усвідомлювати, що ця вампірична особа досі має психологічну владу над ним. Він відчував себе загіпнотизованим кроликом перед очима пітона. Зараз цей пітон обгорне його своїми кільцями і задушить його.