Вовк - Студії з української етнографії та антропології

Цей опис нагадав нам репродукцію гальського воза, шо її можна було бачити на всесвітній виставі І889 р

Вживання волів ик обов’язкової упряжної скотини для перевозу мерців на Україні треба вважати за пережиток дуже давньої практики. Вживання саней для похорону, як це ми вже зазиачували, заховалось тільки в деяких місцевостях і майже цілком заннкло на цілому українському просторі; а щодо звичаю вживати на похороні волів, то він весь час затримується не тільки на Україні, але й серед ннщнх слав'янських народів. ) це, мабуть, походить також з дуже далекої давнини. Ми знаходимо цей звичай навіть у старих індусів Коли ми не знаходимо цього в похоронних процесіях князів Київської Руси, згаданих иа початку нашої статті, то це, мабуть, тому, що перші книзі ці*ї країни запозичили візантійський ритуал і шо духовенство, яке також було грецьке, могло зі свого боку бути проти давнього слав’янсь-кого ритуалу, мало відповідного щодо христіянства та князівської гідности В Греції, за часів Гомсра, вживали вже мулів для перевозу мерців ік.

До числа похоронних річей, що натикають на далеку подоріж мерця, слід також стосувати й хліб, що ми його запримітили на труні на малюнку радо-мнського похорону Де ла Фліза. Хоч його тепер і дають мерцеві в присутності священика гв, але він колись був призначений для підживлення мерця під час його подорожі. Ще на початку нашого століття в труну клали хліб, горщик каші та пляшку горілки 17. Звичай давати мерцям хліб також дуже давній, і хоч проф. Сумцов і вважає, що похоронний хліб не мав важливого значення в історії культури, але ми гадаємо, що він грав досить поважну ролю в »охоронному ритуалі багатьох народів. Індуси браманських часів вкладали хліб в руки своїм мерцям, перед тим як класти їх на ватру ів. Як свідчать хроніки, старі чехи клали півбуханця хліба коло могили; литовські русини, як свід чить Meletius, також клали в головах мерця хліб та ставили глечик з вином; сучасні чехи роблять це ще й тепер. Той самнй звичай знаходимо у сербів та поляків”; сліди вживання хліба в похоронному ритуалі існують також у германських та романських народів“. Православна російська церква встановила звичай нести на похороні перед труною миску з кутею чи кашею, що являє собою хліб у його, мабуть, найдавнішій формі

Ми бачимо, отже, що ця важлива роля, яку грають сані в похоронному обряді арійських народів, залежить од того, що сані є дуже давнім засобом транспорту. Згідно з народними українськими переказами, «на початках люде не мали возів, а користувалися саньми, зимою й літом*. «Lie діявол винайшов колеса та віз; инші кажуть, що це було ділом святих Петра та Павла, а Другі що це зробив Соломон*'* 1. Простудіювавши ріжні форми саней та машин для молотіння збіжжя, які мають очевидну подібність з саньми (як, напр., римські tribuium чи traha і дікани) в усіх країнах Середземного побережжя, де їх починають заступати вози, Анучин припускає, що сані, мабуть, являють собою найпримітивнішу форму воза взагалі, і то не тільки в північ них країнах, де багато снігу, а й у теплих та сухих південних краях. Ця гіпотеза,— каже видатний московський професор, тим більше ймовірна, що віз, навіть найпростіший, значно скомшіікованіший, ніж сані, які в своїй найрудиментарнішій формі є не що инше, як зв'язані докупи два дрючки чи деревини, а на них лежить вантаж, і тягне їх людина або худоба. 1 справді, в усіх частинах світу можна знайти сані такого роду. До прикладів, наведених н Аиучииа (два дрючки, прив'язані до кінського сідла у техаських індійців, розчахнута деревина з запряженим до неї волом у південній Африці тощо), ми ще можемо додати спосіб перевозу вантажів з допомогою собак у індійців північної Америки (Канада), що ми його побачили на одній з фо тографій, які зібрав Staddard та які опубліковано в Porto (olio Colonial de la S Іе de Werner в Чикаго та в Парижі (1895, сер. 12). На репродукції частини цієї фотографії, що ми її тут даємо (мал. 5), можна бачити два дрючки, прив’язані до нашийника собаки, а на них сплетене з гілок та мотузків си діння. на яке навантажують речі Це майже те саме, що й ріжні роди московських волокуш, що їх описав Анучин і які ше трапляються дуже часто в північних країнах Росії та складаються тільки з двох дрючків, сполучених поперечинами. Ці волокуші можна вважати за прототип саней. «Досвід. -каже Анучин,— не міг виявити неспосібиість довгих дрючків, що можуть часто ламатись. Зв’язавши мотузками чи ременем кінці зламаних дрючків, могли завважити, що це дає певні вигоди Таким способом, винахід саней був уже в принципі готовий; зоставалось тільки трохи загнути передні кінці полозів, щоб вони легше йшли поковзом, не зачіпляючись за землю» 32...