Вовк - Студії з української етнографії та антропології

Вважаючи, однак, що це питання виходить поза межі нашого знання, ми

11Rig-Veda, X, 135. 3 і 4.

|вН. Zimmer, Altindisches Leben. Die Cultur der vedischen Arier. Berlin, 1879, 410.

19A. Котляревскій. O погребальныхъ обычяяхъ языческихъ сланикь Москва, 1868, ст. 222.

звернулися за допомогою до високої компетенції А. Варта, члена Французь-кого Інституту, що був такий ласкавий подати нам свою думку щодо нього. Ця думка несприятлива для нашого припущення. «Текст Ріг-Веди, X, 135.— каже А. Барт у своєму ласкавому листі,— абсолютно темний. Не відомо, ні хто такий цей юнак (Kumàya), ні що являє собою цей віз без колес (асакга rallia), цей чарівний віз, що має саме тільки дишло, але яким можна керувати, як хочеш. Можливо, що юнак — це Агні, бог вогню, а віз — вогонь похоронної ватри, бо ж гімн адресований Ямі (Yama), богові мерців. Але це все висловлене цілком загадково, як то було часто звичаєм у цій поезії і як про те виразно говориться у віршах 5 та 6. Тому, здається, вживання саней для похорону для того часу має бути цілком виключене, бо в такому разі загадку можна було б занадто легко розгадати До того треба ще додати, що образ повозу без колес не раз трапляється у Велах як щось чудесне, що котиться без колес, не маючи в них потреби. Віз без колес — це щось неможливе, щось таке, то може належати тільки богам...»

Варт вказує нам щодо цього иншнй, детальніший текст (Açvâlayana grihyasîitra, IV. 2), згідно з яким старовинні індуси могли перевозити своїх мерців «за допомогою pithacakra, запряженого волами». «Етимологічно,— каже Барт,— можна було б точно розуміти це слово як «повіз, що має сидіння замісць колес», цебто рід саней... Але,—додає Барт,- коментарій пояснює це просто словом çakatâdi. цебто візок або инший повіз». «А щодо pariçishta або доповнення Асвалайяна (Açvaiâyana) grihyasulra (III, І), то вони дають змогу вибирати між носилками (çivika) та возом, запряженим валами (goçakata)*.

Барт вважає, що ці пояснення, а також той факт, що два инші тексти (Kalyàyana —crautasutra, XXV, 7, 14) та ті Çrautasûlra Яжура (Yajur) Чорного (що цитовані в коментарі Taittiräga Aranyaka, VI, І, 4), також говорять лише про вози для перевозу мерців, цебто про щось «цілком протилежне» нашій гіпотезі. Але поставмо питання: чи ж не можна припустити, що згаданий коментатор зробив ту саму помилку, що й А. Котляревський? Чому не припустити, що, складаючи свої коментарі тоді, коли вони були вже необхідні, кати вживання саней було вже цілком забуте, коментатор дав це пояснення тому, що так само, як і А. Котляревський, він ке мав жадного уявлення про цей «повіз, шо має сидіння замісць колес»? Барт звертає нашу увагу на той факт, шо «ведичне колесо не було вже ціле колесо, а складалося

зі шпиць та ободу». Цей факт може тільки підтвердити наше припущення, що за часів Вед сані мусіли вже цілковито заникнути, і саме тому коментатор пояснив згаданим способом текст, що заховав, мабуть, свій первісний зміст.

Ми залишаємо відкритим питання про вживання сансй для похорону в індоєвропейських народів за ведичних часів. Але зостається все-таки питання: звідки пішов цей звичай? Труворов, а за ним і Анучин, що дуже грунтовно простудіював це питання, вважають, з достатніми, на нашу думку, резонами, що походження цього звичаю треба шукати в ідеї про велику подоріж, яку людина мусить зробити після смерти, иа тому світі, в країнах невідомих, але, без сумніву, далеких. Гімни Ріг-Веди також говорять про цю довгу путь. «Подоріж на тому світі,— каже Цім мер, довга й тяжка, і для неї потрібна протекція Puskan’a (R., V, X. 17. 4)» î0.

” H. Zimmer, op. cit., 400 Ідея про довгч подоріж після fмерти поширена серед усіх народів, і її можна запримітити в багатьох похоронних ритуалах. На Україні, наприклад, кладуть иноді до труни смушкову шапку, палицю, а часом і пляшку горілки («Кіевская Старина», 1889, т. XXV, 636). У дворі мого батьківського дому.

І тому, що всі кароли завше зостаються вірні своїм ритуалам і своїм старовинним річам, вони вживають і для перевозу своїх мерців найстаро-винніших засобів, цебто й найпрнмітивніших. Ми знаємо, що старовинні Египтйне також возили мерців на санях 55 , що кочові народи мали звичай разом з покійником ховати чи палити його коней Є багато народів, що ховають мерців у човнах; старовинні скандинави не тільки вживали кораблів для похорону, але й ставили кам'яні пам'ятники, що являли собою човен п. Як свідчить Вайнгольд, скандинави ховали своїх мерців иноді також і в ріжних повозах: гальська могила Сен-Жерменського Музею має в собі бойовнй віз; нарешті, старі бретонці, як свідчить Ле Браз, вживали для похорону майже до наших часів гнезграбні, цілком примітивні візки». «В деяких місцевостях Корнуаю,- каже він, можна ще бачити ці незграбні цілком примітивні візкн. Коли я був малим, мені оповідав мій батько, шо мерціп перевозили на міський цвинтар на возі, поверх якого робили дужки з лози та вербових гілок; на дужки напинали біле сукно. Білим сукном покривали й запряжених волів...» '* 3.